Chapter Text
~•••| 1 |•••~
Все, що зараз відбувалося, здавалось, тягнулося цілу вічність. Шерлок не міг відвести погляду від спокійного обличчя Вільяма, губи якого викривилися в слабкій безтурботній посмішці. Ці секунди здавалися Голмсу незкінченними.
– Ти не помреш наодинці, Ліаме! – ноги інстинктивно відштовхуються від мосту, ще секунда – і він вже летить у прірву, наздоганяючи Моріарті.
Пригортаючи до себе блондина, Шерлок готовий до кінця. Падіння у воду завершується непроглядною темрявою.
***
Темрява. Все і ніщо відразу. Важка та невагома. Смертельно холодна та пекельно гаряча. Звісно, все це - проекції мозку. Після смерті ти вже не можеш відчути ані температури, ані чогось іншого. Але чому ж тоді так болить голова? А це що, крик птахів? Звідки в пеклі чайки? Повіки ніби повні свинцю, але чоловік все одно намагається їх розплющити.
Коли очі зустрілися з сонячним промінням, голова розболілася ще дужче. Жмурячись, Шерлок підводиться на ліктях і намагається зрозуміти, де він знаходиться.
Картинка нечітка, розмиті плями змішуються в одну велику, тому Голмс знову падає на спину та заплющує очі. Тіло болить та ниє, брюнет не стримує ледь чутного стогону, після чого непритомніє.
– ...ане...
Що? Він щось чує? Шерлок знову намагається розплющити очі, цього разу картинка стає більш чіткою.
– ...Пане, як Ви себе почуваєте?
Над ним стоїть... Джон? Джон Ватсон? Але чому він так дивно зодягнений?
Від постійного великого виру запитань, голова майже вибухає пекельним болем, через що Голмс стискає губи, щоб стримати стогін.
– Дж..оне... – ледь чутно хрипить Шерлок і в черговий раз поринає у пітьму.
На диво, йому нічого не снилося, та і відпочинком це назвати не можна було. Мозок вимушеною мірою вимкнув тіло, яке вже не могло функціонувати у штатному режимі. Цього разу він прокинувся не на вулиці. М'який матрац під спиною та подушка під головою дали зрозуміти, що він у будинку, не розплющуючи очей. Головний біль потроху марнів, але слабкість у тілі залишалася, і, здається, не поспішала зникати.
– Пане, Ви прокинулися? – знайомий голос був десь поруч, та віддавався у вухах голосним дзвоном. Скоріше за все, він гарно приклався головою, коли падав з мосту.
Точно. Він падав з мосту.
– Де Ліам?! Він мав бути десь поруч. – Шерлок різко підхоплюється, через що розплачується пекельним болем у грудях і заходиться хрипким кашлем; Джон рефлекторно підхоплює його та змушує лягти назад на подушку.
– Перепрошую, Ви були один на березі. Можливо, у Вас були галюцинації. Ви гарно вдарилися потилицею. – Шерлок торкнувся власної голови та зрозумів, що вона була перебинтована.
– Ні, я точно падав разом з ним, Джоне, він має бути...
– Перепрошую, – погляд Ватсона був спантеличеним, – Ви вже вдруге звертаєтеся до мене по імені, але звідки Ви його знаєте? Ви були у мене на прийомі?
Шерлок зводить брови до переносиці й тільки тепер оглядає чоловіка навпроти нього: Ватсон був одягнений не в костюм, а зовсім інші, не притаманні Британії речі. Ремінець з годинником на його руці висвічував нестандартним циферблатом.
Перевів погляд на кімнату. Це точно була його квартира на Бейкер Стріт, але виглядала зовсім не такою, якою він її залишав. Таке відчуття ніби речі... не з його часу? Не зважаючи на мінімалізм, в кімнаті були предмети та пристрої, які Голмс ще ніколи в житті не бачив.
– Перед тим, як я дам відповідь, скажіть мені, будь ласка, який зараз рік?
– Що? – Ватсон розгублено кидає погляд на Шерлока.
– Я приклався головою, у мене струс мозку, скажіть мені клятий рік, докторе.
– Звідки Ви знаєте, що я...
– Рік. Невже так важко відповісти? – у брюнета закінчувався терпець і він ледь не переходив на крик.
– 2018. А тепер поясніть мені, якого дідька Ви знаєте моє ім'я, я точно пам'ятаю, що Ви не були моїм пацієнтом.
Шерлок прикриває очі. Ватсон боїться заговорити, тому просто спостерігає за нерухомим тілом брюнета. Здається, що він просто знову заснув, але через декілька довгих хвилин він все-таки зустрічається поглядом з Джоном.
Що говорити? Зізнатися? Джон може й повірити. Це ж його друг.
– Я Шерлок Голмс, детектив. Відповідаючи на питання про Вашу професію – це очевидно, бо Ви щойно двічі сказали про прийом і пацієнта.
– А ім'я?
– Я... – від головного болю почало нудити. Або від хвилювання, але Шерлок ніколи не повірить, що хвилюється, – ...я справді був у лікарні, але бачив Вас в коридорі, не на прийомі.
– У якій лікарні?
– Пане Ватсоне, у мене струс мозку, я не можу пригадати все відразу, Ви ж лікар, самі знаєте, що пам'ять буде повертатися поступово.
"Симулянт" – крутилося в голові у Шерлока, а потім замінилося на "боягуз". Він боягуз. Не зміг зізнатися Джону, що він прокинувся не в своєму часі після падіння з мосту. Або не хотів говорити, доки не буде доказів, що зможуть довести правдивість його слів. Ніби читаючи думки Голмса, в кімнату зайшов ще один чоловік. Високий брюнет, з дуже пухнастим волоссям, яке було майже неможливо вкласти. Ватсон інстинктивно повернув голову до дверей, але не зрушив з місця.
– Ох, це пан Моран, мій сусід. Моране, це пан Шерлок Голмс.
Сусід. Джон живе у ЙОГО квартирі з якимось Мораном. Значить те, що Джон лікар - просто удача і співпадіння? Або, Ватсон настільки очевидний, що навіть в іншому всесвіті став лікарем. Шерлок припіднявся на одному лікті і вільною рукою потиснув руку Морану, який також підійшов до ліжка.
– Радий, що Вам вже краще, пане. Джон приніс Вас непритомним, я вже думав, що прийдеться брати лопату і...
– Моране! – Ватсон кидає на брюнета засуджуючий погляд і той замовкає, але не перестає посміхатися.
– Так, якби не доктор Ватсон, можливо, лопата справді була б потрібна.
Шерлок пильно оглянув новоприбулого. По руці здогадався, що він гарно володіє зброєю. З таким контролем рук і відсутністю навіть найменшого прояву тремору, він міг бути або снайпером, або хірургом. Останнє відпадало через мозолі на долонях і подушечках пальців. Моран часто збирає та розбирає вогнестріл, тому шкіра загрубіла в деяких місцях. А ще від нього різко пахло порохом, запах якого міг перебити лише табачний дим. Відпускаючи руку, Шерлок знову повертається в лежаче положення.
– Що ж, добре, що не згодилася. Вам, напевно, краще ще відпочити, потім ми розберемося з усім іншим, пане Голмсе. Ходімо, Моране. – Джон дарує Шерлоку стандартну лікарську посмішку і виходить з кімнати разом зі своїм сусідом, залишаючи Голмса наодинці з своїми думками, які зараз не вміщувалися у голові. "Це неможливо" кричав мозок, але очі говорили зворотнє. Продовжуючи намагатися розібратися у всьому, чоловік засинає від виснаження і спить цілу ніч, не прокидаючись аж до ранку.
Не зважаючи на те, що він тільки й спав майже два дні, він був все ще в жахливому стані, хоча вже й міг піднятися з ліжка.
Шерлок повільно йде до дверей, після чого виходить з кімнати до вітальні. Хоча меблі і мали зовсім інший вигляд, стояли вони на своїх місцях, що продовжувало дивувати Шерлока. На дивані його зустрів Моран, який читав газету. Дивовижно, що у цьому часі все ще читають газети, хоча технології були на вищому рівні.
– О, брате, ти вже прокинувся? Джон якраз допомагає пані Гадсон зі сніданком. – чоловік відкладає газету і підходить до Голмса. Шерлок помітив, що за відсутності Ватсона, Моран веде себе розслаблено, забувши про офіційний стиль в розмові. Шерлок знову потискає йому руку і брюнет киває у бік кухні, з якої в той самий момент виходять Джон і пані Гадсон.
Він хотів зрадіти жінці, навіть вже був готовий зробити крок на зустріч, але зупинився, згадуючи, що ця пані Гадсон його не знає. Серце стислося всередині, в'язка слина застрягла у горлі. Голмс із сумом посміхнувся жінці.
– Вітаю, пані. Перепрошую, що потурбував.
Гадсон щиро посміхнулася, ставлячи на стіл миски.
– Нічого. Джон у нас гарний лікар і не залишить людину гинути на вулиці, і я рада, що можу Вам допомогти хоча б трішки.
Від її щебетання стало трішки легше, тож Шерлок відразу запропонував свою допомогу в приготуванні столу до сніданку.
Їсти в цій компанії було затишно. Звичайно, він же завжди їв у компанії Гадсон та Джона, та нова персона теж видалася доволі цікавою в спілкуванні. Під час сніданку ніхто не зачепив тему Шерлока, тому чоловік майже забув, що перебуває не у своєму часі. Коли з їжею було покінчено, і пані Гадсон разом з Мораном пішли розбиратися з посудом, Джон запросив його назад до кімнати, щоб провести більш детальний огляд.
– На світло реагуєте чудово. – шатен відводить промінь ліхтарика від очей Шерлока і вимикає його.
– Думаєте, я наркоман? – Голмс по-хитрому мружить очі, не відводячи погляду від збентеженого обличчя Доктора Ватсона.
– Я знайшов Вас на краю Лондона непритомним, Ви кажете, що нічого не пам'ятаєте і...
– І? – дивитися на те, як Джон намагається підібрати слова було як завжди кумедно.
– І ведете себе дивно. Прискіпливо оглядаєте речі... – Джон замовк і відвів погляд.
– Думаєте, я прицінююсь, щоб винести з будинку дорогі речі і проміняти на дозу? Джоне, я не наркоман. – від веселого настрою нічого не залишається, Голмс вагається, опускає голову і дивиться на свої руки, – ця справа дивовижна.
– Що? Справа? Про що Ви, пане Голмсе? – Ватсон присідає біля ліжка, через що Шерлок переводить погляд на нього. Обличчя Джона як завжди добре, повне теплоти та випромінює бажання підтримати нового знайомого. Шерлок любив дивувати найкращого друга своїми дедуктивними здібностями, бачити на цьому обличчі подив та захоплення. Можливо, він йому повірить? Джон завжди був на його боці, то чому ж не буде зараз? Це ж все-таки його найкращий друг. Людина, яка не злякалася жити з ним після того, як Голмса звинуватили у вбивстві в перший день знайомства.
Весь цей час думки Шерлока нещадно його кусали, немов ті ненажерливі, голодні вовки, зграя яких оточила його з усіх боків, відбираючи і найменшу надію на втечу. Замість плоті рвуть душу на шмаття, доки від неї не залишиться лише тінь минулого світла.
– Джоне, – голос хрипкий, ніби він мовчав не декілька хвилин, а декілька місяців.
– Так, пане Голмсе? – Ватсон завмер, боючись злякати Шерлока, навіть затамував подих на декілька секунд. Шерлок це помітив і не зміг стримати посмішки.
– Ми можемо прогулятися?
– Ох, так, звичайно. Куди хочете піти? – Джон відразу підскакує на ноги, починає шукати поглядом пальто.
– Є одна місцина. Якщо Ви не проти, то я поясню Вам, коли ми туди дійдемо. – брюнет піднявся з ліжка та попрямував до дверей.
– В мене буде тільки одне запитання. – сказав йому у спину Ватсон, продовжуючи стояти біля ліжка. Шерлок, охопивши долонею дверну ручку повернув голову, кидаючи погляд на доктора через плече.
– Так?
– Ви справді мені все розповісте?
Голмс сильніше стиснув ручку, металева деталь впилася в ніжну шкіру долоні, кісточки на зовнішній стороні побіліли від напруги.
– Що ж, – обличчя ж Шерлока випромінювало спокій, кутики губ піднялися в загадковій посмішці, – на Ваші запитання я точно дам відповідь.
З цими словами брюнет виходить з кімнати. Йому хочеться гукнути пані Гадсон знайоме "буду пізно", але замість цього зводить брови до переносиці і мовчки йде до дверей, які ведуть на перший поверх будинку.
Рідні сходи. Ними він постійно злітає донизу за лічені секунди, коли потрібно чимшвидше поїхати у Скотланд-Ярд, щоб розповісти Лестрейду хто ж убивця і яким геніальним чином Шерлок дійшов цього висновку. Він знав їх напам'ять. Знав, де закінчується одна і починається інша, ніби ці сходинки вели його у сам палац розуму. Зараз він спускався ними обережно, ніби вперше. Чи буде дивним, що Шерлоку вони аж ніяк не здаються знайомими? Від них віє прохолодою та настороженістю, ніби він тут гість і не має затримуватися довше потрібного. Як ті люди, які приходили його наймати в якості детектива. Невже тепер він сам був клієнтом? Але чиїм? Навряд Ватсон самотужки розгадає таємницю.
Свіже повітря аж ніяк не приводило до тями. Небо було затягнуте хмарами, можливо, збиралося на дощ. Може попросити Джона взяти про всяк випадок парасольку? Ні, не треба, це не допоможе. Не допоможе сховатися від того, що справді його мучило. Власні думки. Наче хробаки, вони проїли собі шлях у мозок, залазили у найпотаємніші його куточки і рухалися. Вовтузилися, не даючи спокою. Постійно нагадували, що він не може просто насолоджуватися "новим життям". Не без Ліама. Він не міг просто викинути його з голови. Можливо, він ще десь там. На березі річки, чекає, доки Шерлок, як і обіцяв, буде поруч разом з ним. Ліам. Не. Міг. Загинути. Ні, тільки не тоді, коли сам Шерлок продовжує дихати цим повітрям, розмовляти з Джоном та ходити вулицями Лондона.
Іншого Лондона. Майбутнього Лондона. Нового Лондона. Цікаво, як саме змінилося місто, країна, а найголовніше – люди. Чи став світ кращим? Чи стало все кращим? Заради чого Ліам боровся? Чи сподобається йому тут?
Кількість запитань росла у геометричній прогресії і Шерлок був готовий збожеволіти, не в змозі дати відповіді на жодне з них, та на вулицю якраз вискочив Джон. Як завжди, від рятував Шерлока від самого себе.
– Пробачте, я трішки запізнився, попереджав Морана та пані Гатсон, що ми йдемо. – він нервово поправив комір свого пальто.
– Все в порядку. – Він маскує брехню за посмішкою, – а, і в мене є два прохання.
– Я Вас слухаю.
– У Вас є цигарки? Я не курив вже два дні, скоро з розуму зійду від відсутності нікотину.
Ватсон завмирає, рука, яка була в кишені пальта стиснулася, щось охопивши. Шерлок побачив це крізь плотну тканину.
– Звідки ви дізналися? – він дістав руку з кишені і занурив її під пальто, до внутрішньої кишені, з якої дістав пачку цигарок та запальничку.
– Дедукція. Але самі Ви не палите. Навіщо носите їх з собою? – Шерлок бере одну цигарку і підкурює, втягує їдкий дим у легені, відчуває, як він обпалює все всередині, приносить з собою легке сп'яніння і ледь неприємну гіркоту. Видихає його через напіввідкриті губи та помічає як зблід Джон, який за всім цим спостерігав.
– Ем, це стара звичка. Друг раніше курив. Я хотів його відучити, тому домовився контролювати кількість цигарок. – він різко відводить погляд на проїжджаючу повз автівку та змінює тему, – ви казали "два прохання", щось ще?
– Ах, так. Не проти перейти на "ти"? – Чомусь, Шерлоку хотілося почути від Джона саме це. Як він звертається до нього по імені. Джон був йому рідною людиною і зберігати формальність було жахливо. Сам Ватсон не приховуючи здивування невпевнено киває в знак згоди.
– Ем, добре. Як тобі буде зручно.
– Шерлоку.
– Перепрошую, що?
– Назви мене по імені, Джоне.
Здається, Ватсон взагалі втратив сенс розмови, але він знову виконує всі забаганки Шерлока. Як завжди.
– Добре... Шерлоку. Так, куди ми йдемо?
– М-м-м, звичайно: маршрут. Ми йдемо туди, звідки усе почалося, Джоне. Ми йдемо шукати відповіді.
Джон поруч. Нова загадка набуває форми та фарб. Шерлок повинен розгадати, що ж сталося після падіння з триклятого мосту. Гра почалася і він аж ніяк не планує програвати. Ні, точно не цього разу.
– Шукати відповіді? Про що ти взагалі говориш? – Ватсон поправляє свого капелюха, якого так і хоче зірвати з голови вітер.
– Побачиш. – Шерлок знову всміхається і йде вздовж вулиці. Незважаючи на інший вигляд, вони залишаються тими самими, повертають в тих самих місцях і ведуть до тих самих місць, що й завжди.
Джон нічого не питав. Ніби знав, що зараз це буде марно, тому мовчки слідував за Шерлоком, який, як вітер, швидко курсував звивистими провулками Лондона, ігноруючи головну вулицю, тим самим скорочуючи шлях. Він знав це місто і гарно в ньому орієнтувався, тому вже через тридцять хвилин блукань (як це називав в своїй голові Джон), вони вийшли до мосту.
– Тауерський міст? Я знайшов тебе недалеко від нього. Які відповіді ти тут хочеш знайти? – Джон переводить погляд з Шерлока на міст і назад.
– Ти знайшов тільки мене, але я мав би бути не один. Я... Хочу знати правду, розуміти, що відбувається. І сподіваюсь, що вона приведе мене до мого друга. Що ж, ходімо. – Шерлок хапає Джона за руку і впевнено тащить його за собою в сторону Тауерського мосту.
– Що ти робиш, Шерлоку? Туди не можна. – крізь зціплені зуби сичить Джон, дивлячись, як Голмс взбирається по драбині, яка була на вежі, нагору. Вагаючись декілька секунд, йому нічого не залишається, як полізти слідом, – Це небезпечно, ти взагалі думаєш, що робиш?
Шерлок не відповів. Коли він зміг вилізти наверх, обережно ступив на балки-містки, які сполучали дві вежі мосту. Вітер тут був вдвічі сильнішим і куйовдив пасма, які встигли повилазити з хвостику. Стягуючи одним порухом резинку з волосся, Шерлок роздивляється місто, яке було розкрите з цього місця повністю, наче на долоні. Він думав про Ліама. Чи міг він вижити після падіння? Може він також прокинувся тут, але десь на іншому березі?
Голмс бігав поглядом вздовж берегів, але не бачив нічого, що б могло довести присутність Ліама. Думка про Моріарті робила йому боляче. Він ніколи не прийме те, що Ліама більше немає.
– Шерлоку, благаю, спускайся. Я не знаю, які думки крутяться в твоїй шаленій голові, але зараз сюди прийдуть поліцейські і відправлять нас у Скотланд-Ярд. – Ватсон не наважувався ступити до Голмса, хоча був напоготові, якщо той спробує вчинити щось нерозсудливе.
– Ти хотів почути правду. Щодо того, чому я прокинувся на березі, недалеко від цього місця. – Шерлок перекрикував пориви вітру, щоб Джон міг його почути. Порожній погляд дивився кудись у річку. Або крізь неї, – Насправді я зістрибнув з цього мосту.
– Що?..
– Я зістрибнув з цього мосту у 1879 і прокинувся у 2018 році. – Шерлок перевів погляд на Джона і той вперше побачив розпач в очах. Вони були океанами, наповненими болю, – Зістрибнув зі своїм другом, та прокинувся один. Я обіцяв йому, що він не загине наодинці, Джоне, я... – голос майже сів від постійного перекрикування вітру і сліз, які почали підступати, забираючи помірність дихання, і тепер брюнет жадібно ковтав повітря, розгублено дивлячись на бурхливі хвилі в сотнях метрів під ним.
– Добре. – Шерлок підняв голову, почувши спокійний голос Ватсона, – добре, але давай поговоримо про це на твердій землі, домовились? Я зможу тобі допомогти, Шерлоку.
Ці слова приводять його до тями і він киває доктору в знак згоди, після чого обидва спускаються з вежі. Відчуваючи себе більш впевненим на землі, Джон знову першим подає голос, повторюючи слова, що сказав на вежі:
– Я зможу тобі допомогти, тільки тобі потрібно поїхати зі мною.
– Куди? – Шерлок дивиться на Джона з дитячою цікавістю та повертає волосся назад у хвіст, фіксуючи його потертою резинкою.
– До мого знайомого.
– Хто він?
– Шерлоку, прошу.
– Психотерапевт?
Джон завмер, його погляд був повний співчуття.
– Психіатр.
– Я не піду, Джоне, це трата часу. Мені потрібно дізнатися, як я можу повернутися у свій часовий вимір. – і чого він хотів від лікаря? Підтримки? Захоплення від таких до абсурдності безглуздих розповідей? Якби хтось про це розказав самому Голмсу, він би вчинив точно так само. Значить, потрібно діяти самому. Не говорячи більше ні слова, Шерлок був уже готовий покинути це місце, але коли проходив повз Ватсона, то не встиг навіть вчасно зреагувати: швидким упевненим рухом, Джон увіткнув у шию Шерлока шприц, та ввів якусь речовину.
Брюнет відразу відчуває слабкість. Світ пливе перед очима, він готовий впасти долілиць, та його підхоплює Ватсон. Останнє, що він почув, це щире "Пробач, Шерлоку", після чого поринув у вже добре знайому темряву.
Голова знову болить, а від спроби встати прокидається нудота, тому він вирішив, що краще просто продовжити лежати. Ці декілька днів навчили його – зайві рухи можуть зробити гірше. Кімната була йому не знайома, та як він сюди потрапив, він міг тільки здогадуватися. Скоріше за все, Джон привіз його на одній з машин.
– Прокинувся? – голос Джона долинув десь поруч, тому Шерлоку довелося відкрити очі і зустрітися поглядом зі спокійним Ватсоном, який простягнув йому стакан з водою.
– Що ти мені вколов? – тільки зараз він зрозумів, як сильно його мучить спрага, тому без вагань взяв стакан з рук Ватсона і зробив декілька великих ковтків, висушуючи його.
– Снодійне. Не переживай, я приблизно розрахував дозу, тому тобі скоро має стати краще.
– Стало гірше. – вередливо морщить носа, – Як великодушно... так ось чому ти насправді затримався в квартирі і постійно ховав ліву руку у кишені. Сам додумався взяти шприц? – Шерлок з насмішкою дивиться на нього, віддаючи стакан.
– Моран порадив, на всяк випадок. – без вагань відповідає Джон та відставляє вже непотрібний посуд на тумбу біля ліжка. Він вмить змінився, сховав емоції за лікарською професійністю.
– Де я?
– В лондонській психіатричній лікарні. Пробач, але я не міг інакше.
– Все ти міг, тільки не хочеш цього визнавати. – Шерлок намагається розім'яти задубілу шию та сичить від болю при першому ж невдалому русі.
Ватсон сумно посміхається, встає зі стільця, поправляє пальто та крокує в напрямку дверей.
– Я вважаю, що зробив правильно. Я хочу тобі допомогти. Не знаю чому та чим ти мене зачепив, але я відчуваю, що повинен тобі допомогти. Твій лікар має мій номер, тому, якщо захочеш зв'язатися, попросиш його зателефонувати. Бережи себе, Шерлоку. Я буду тебе інколи навідувати.
Він вдягає капелюх та виходить з кімнати. Шерлок чує, як ззовні замикають двері, після чого по коридору ехом розносяться кроки Джона Ватсона.
Наступні декілька годин пройшли в тривожній дрімоті і відході від снодійного, доки Шерлок знову не почув відлуння кроків у коридорі. Спочатку подумав, що це повернувся Джон, та пригадав, що він вже давно не користується тростиною. Кроки були повільні. Персона, що йшла коридором знала – цокіт каблуків її туфель точно почують всі довкола. Можливо, вона цього і добивалася. Скоріше всього це психіатр, про якого говорив йому Джон. Шерлок лягає на бік, обличчям до стіни, та слухає, як, так само неквапливо, відчиняють двері до його кімнати. Скрип дверних петель, знову цокіт підборів і жодного слова. Ні "Я Ваш лікар", ні ввічливого "Добрий день".
– Я не збираюся проходити якесь лікування, тому краще просто випишіть мене і не гайте часу задарма. – сухо проговорив Шерлок, вивчаючи блідо-рожеві шпалери, яких ледь не торкався носом.
– Боюсь, у Вас немає вибору, пане Голмсе.
По тілу Шерлока пробігли мурахи від цього крижаного, але все одно медово-солодкого голосу. Повільно розвертаючись до лікаря, він не вірить своїм очам, коли бачить самовдоволену посмішку на обличчі Ліама.
– Я Вільям Джеймс Моріарті, психіатр і Ваш особистий наглядач.