Work Text:
Спина до спини. Відчувається, як їх лопатки стикаються. Те саме, як вкласти ложку у ложку. Ідеально складені один для одного. Темно, темно настільки, що він не бачить власних пальців. Але коли це заважало справжньому стрільцю розібрати й змастити свої револьвери?
Глуху тишу перебиває лише механічне клацання й майже нечутний подих коней, що повільно впадали до сну. І три дихання, занадто зосереджені, аби бути гучними. Спиною відчувається, як чуже тіло напружується перед вдихом, і так само розслабляється при видиху. Зовсім трохи здригається від поривів вітру.
Скоро вони поміняються місцями й Катберт теж займеться своєю зброєю. Поки що він вглядався у сторону, в яку їм зранку доведеться рушити. Перевіряв, чи немає у непроглядній темряві маленьких вогників світла, чужого подиху або тихого стуку копит.
Напружений. Зрозуміло і по випрямленій, натягнутій наче струна спині, що тиснеться до нього самого аж занадто близько. І по мовчанню, аж занадто незвичному для нього. Весь вечір вся трійця мовчала і ніхто так не вимовив і слова. Чекали.
Протерті мастилом деталі лежали перед ним на маленькому шматку тканини. Тепер лишалося просто зібрати другий револьвер, да й усе. Перший вже зручно лежав у кобурі, повністю готовий до роботи. Давно налагоджена до автоматизму справа, що не потребувала особливого старання.
Помінялися вони місцями, навіть не підіймаючись. Ковзнули по недостатньо прохолонувшій від палючого сонця землі й знову усілись, міцно втискаючись один в одного. Коли Катберт дещо піддався уперед, він, здається, вигнувся разом з ним.
– Ти можеш до них торкнутися? Відчути їх?
Здавалося, немов він увесь вечір чекав, аби це вимовити. Скоріше, виплюнути, ледь не давлячись тихими словами. Спина тиснеться ближче. Чужа долоня ковзає по землі й міцно стискає його власну. Міцно, ледь не до болю й тихого хрускоту сухожиль. Звісно ж, він тисне у відповідь.
Зі сторони Алена доноситься тихе клацання. Тепер не револьвера, а язика. Він тягне, але скоріше тягне інтригу, ніж дійсно задумується. Берт затримує дихання.
– Так. Їх близько тридцяти, - знову пауза, при якій брудні пальці ще міцніше переплітаються у пилу, - Додаткових загонів поряд, нібито, немає. Вони слідують до пустої ферми у тій стороні.
Тридцять. Не так вже й багато. Для трьох синів Гілеаду навіть мало. Правди заради, навіть у Меджисі їм довелося мати діло куди з більшою кількістю людей. І все ж вийшло. Мимоволі вони одночасно розслаблено видихають. Хоч і рук не відводять.
Камала-кам-кати,
Колесо вимагає плати!
*
– Хайл, хайл! До мене, стрільці! До мене! Втопчіть їх у бруд! Полонених не брати!
Це вже було зовсім не те, чим вони займалися у Меджисі. Стрільці створені не для обережної тактики, а для швидкого наскоку, гучної стрільби й крові, крові, що буде текти по юних руках. Іноді навіть було дивно уявляти, скільки ж горя можуть принести всього-на-всього три пари рук. Три.
Вони кричали разом, одразу ж зриваючи голоси до хрипу. Одразу ж глушачи один одного глухими пострілами з важких револьверів, які зараз у долоні вкладаються легше пір'ячка. Через такий шум коні підтискали вуха і неслись ще швидше і швидше, граючи на руку.
– Хайл, хайл, діти, негідні своїх батьків!
Катберт. Скаче по ліву руку, ледь тримаючись за поводи свого коня. Йому це не потрібно. Їм це не потрібно. Кожен стрілець у такому віці може міцно триматися у сідлі, а він - особливо. Гордо випрямивши спину, дозволяючи волоссю незручно розлітатися через вітер, дозволяючи тонкій тканині сорочки злітати, оголюючи гострі ключиці.
Постріл. Чоловік перед ним, у бруднувато-сірій сорочці та заламаному широкополому капелюсі падає зі свого коня, завалюючись на бік. Здається, він навіть бачить, як у піднятій пилюці яскраво блискає струмок крові з чужої голови. Берт одразу ж заливається сміхом. Гучним, зірваним, від якого мурахи ще дужче бігають шкірою.
У них вже є досвід. У них є впевненість у собі, але найголовніше - у них є батьківські револьвери, три пари батьківських револьверів та об'єднання ка-тетом, яке й дурному буде грати на руку. Особливо дурному.
Кінь, звільнений від ваги вершника, гонить уперед, зачіпаючи боками інших. Вони не встигають розвернутися, бо зупиняють їх такі ж швидкі й влучні постріли. Один з правої, зі сторони Алена, інший - від Катберта. Перший хилиться вперед, ледь не обіймаючи коня за шию вже мертвими руками. Другий падає, але зачеплюється чоботами за сідло й волочиться по землі. Коні й не збираються зупинятися.
Серце стукає дико. Він відчуває, відчуває усе. Як сідло упирається у внутрішню сторону стегна під час швидкого скакання, як сорочка розхристується і гарячий вітер лоскоче груди, як він важко дихає через рот, гучно похрипуючи, як короткі нігті все одно стукають, стискаючи сандалове руків'я.
І він відчуває. Відчуває, наскільки Ален зараз дивовижно спокійний, як він час від часу вкладає вільну долоню на світлу шерсть коня під собою і погладжує одним швидким рухом, заспокоюючи. Як він дихає - важко, але з міцно стиснутими губами, через ніс, з глухим сопінням. Як його світле волосся темнішає від попелу і пилу, як засмаглі під диким сонцем щоки червоніють від натуги.
І звісно ж відчуває. Відчуває, як Берт ледь тримається, аби не пустити коня гнати швидше, як його худі ноги міцно-міцно стискають темні боки. Чує його сміх, що не збирався закінчуватись, навіть зриваючись на відвертий хрип. Його дихання зривалося від втоми й нервування, але він продовжував насміхатися, не занижуючи голосу. Волосся тепер спадало на очі, але він не перестав стріляти так само влучно і швидко.
Навіть крізь цупку тканину джинс помітно, як напружуються м'язи стегон. Як тягнеться м'яз на правій руці, так помітний через задертий рукав сорочки, коли він прицілюється. Як б'ється тоненька жила на шиї, майже загублена у вороху темного, майже чорного розпатланого гнізда. Як зовсім непомітно відкривається живіт, коли він дещо зводиться у сідлі й сорочка підскакує, вивільняючи бліду смужку шкіри.
Думки неочікувано гостро врізаються у голову і, напевне, тому він і не помічає на собі швидкого, ціпкого до липкості погляду темних очей. Не помічає, бо пальці вже гудуть, але він стріляє три рази підряд, і знімає всіх трьох вершників попереду.
Камала-кам-куць,
Не буде спокою стрільцю!
Замість того щоб перезарядити револьвер, він вихоплює з кобури другий і мимоволі заминається, зачепивши корпус за пояс. Залишок людей попереду починав розвертатися і скакати в їх сторону. Хлопці не переставали стріляти, але всі відчули цю секунду заминку, виниклу зовсім не по його вині.
Через нього. Все через Берта. Катберта, сина Роберта з Гілеаду. Те, що виникло у голові бідного Роланда, сина Стівена з Гілеаду, точно мало за собою чужий слід. Оголене тіло. Тіло, зі звичною стрілецькою засмагою - все, окрім обличчя та рук, лякає своєю білосніжною недоторканістю.
Недоторканістю, що під його жадібними руками вигинається. Розводить підтягнуті стегна просто у траві, у бруді чи пилу, будь-де, де вони лишалися удвох. Охоплює пояс чи навпаки закидає ноги на плечі, але тисне все ближче і ближче, ближче, аж до дурноти ближче.
Від ваги у руці не стає легше. Не стає легше від доторку шкіри до сандалу, від того, як шкіру опаляє віддачею та жаром після пострілу. Бо він відчуває іншу вагу. Вагу чужого тіла на собі, або під собою. Знаходячись у ньому, чи відчуваючи його у собі.
Сміх не замовкає. Але точно звучить інакше. Дикіше, розкутіше. Здається, Берт сьогодні ні разу не промахнувся. На відміну від декого. Хоч і він це також відчував. Відчував доторк шкіри до шкіри, брудний, непристойний, до збудження придушуючий. Відчував лоскіт чужого волосся на власному обличчі, відчував застиглу слину у кутиках губ і вологу між стегон, відчував...
Ще один постріл, але тепер не їх. Проковзує, здається, десь поряд. Глухий, залоскотавший шкіру гарячим потоком повітря. У голові одразу ж здригається інше - холодне, немов його окатили льодяною водою з колодязя. Нахмурений погляд світлих очей та нервувате, майже злісне бурмотіння у власній голові.
Перестаньте, ви обидва. Зараз же зупиніться. Перестаньте дурити голову один одному і сконцентруйтесь. А не...
Камала-кам-кець,
От і битві прийшов кінець!
*
– Ні. Не злазь.
Тхне кров'ю. Гидко, блювотно тхне кров'ю, що тільки-но пролилась і не встигла остигнути. Злізши із задиханого коня, Роланд одразу ж забруднив руки, проковзнувши по декількох тілах. Ален дивився на нього зверху вниз, притримуючи свого коня за шию. Холодно дивився. Ти цього заслужив, показавши себе недостойним діном.
Вони досі дихали зірвано, всі троє. Незрозуміло було, чиє саме серцебиття так гучно стукає у вухах - власне, Аленове, чи все-таки Бертове? Він теж зіскочив з сідла і тепер спостерігав за ними, напівзігнувшись, упершись долонями у коліна. Віддихувався, мілко здригаючись, немов не зривався на дикий сміх хвилин п'ятнадцять тому.
– Ти поїдеш на ферму перший. Розслідуєш обстановку, - дивно, як у власних вустах це звучить неочікувано впевнено, - Там же нікого немає?
Ален підозріло примружується, хоч і вже легко тягне поводи, збираючись розвернутися. Звісно ж, слухається. Ти все-таки дін. Яким би й не був поганим. Серцебиття так і не збирається заспокоюватися, особливо, бо він відчуває боковим зором цей чортів темний погляд.
– Немає. Інший загін йде з заходу, проте вони будуть тут через три дні, - три дні. Три дні - занадто довго. Він готовий був почати стріляти хоч зараз. Все для того, щоб виправити свою дурнувату помилку, - Скоріше всього.
– Добре. Ми не затримаємося довго.
Ми. Катберт майже здивовано привідкриває очі ширше, проте не випрямляється. Удає, немов ковзає поглядом по вигнутих на землі тілах, а не затримується на фігурі свого діна. Конячі копита незвично дзвінко постукують по сухуватій землі, віддаляючись.
Його тягне у високу траву. Дійсно високу, що, можливо, досягала їм обом десь до середини грудей, чи трохи нижче. Сухувата на вигляд, жовта від сонця. Але ж головне - висока. За усе їхнє вештання цією місциною це було перше місце, де було настільки багато рослинності. Тілом проковзнув озноб, змішуючи піт з пилом та кривавими патьоками.
– Заведемо коней у траву.
Дорога легко проглядається. Чи ти просто шукаєш виправдання? Хоч і він слухняно видихає крізь зуби й виправляється з незвичною для себе незграбністю, навіть неакуратно хапаючись за поводи. Кінь невдоволено фиркає, проте, звісно ж йде. Вони обоє плетуться повільно, ледь-ледь пересуваючи ногами, і тварини повністю копіюють їх поведінку.
Волосся сплуталося від вітру, неакуратно розкинувшись по спині. Він не хотів чіпати власне, майже такої ж довжини й точно таке ж сплутане. Кожен видих та вдих віддаються у чужому тілі з втомленим сопінням.
Зайшли вони не занадто далеко, але коні майже повністю заховалися у траві. Вона виявилася куди вища, ніж здавалося на перший погляд. Катберт застиг поряд зі своїм конем, опершись на сідло. Майже торкався головою темної шерсті, якось зовсім вже втомлено похилившись.
Зараз він не відчував нічого. Тільки те, що їх серця продовжують дико стукати, ніяк не відійшовши від нещодавно бою. Але перед очима не проскакує жодних образів, він бачить лише те, що зараз перед ним. Вимащена пилом довга шия і сорочка, неакуратно виковзнувша з-за пояса штанів. Кадик, що нервувато здригався від кожного ковтку липкуватої слини та очі, що дивляться кудись повз.
Соромиться? Да ні. Тільки не Катберт. Людина, що думає про секс перед обличчям смерті ніколи не буде ховати погляд від якогось сорому. Напевно, він просто тебе зневажає, зневажає за слабкість, або...
Тягне руку уперед, щоб притягти його ближче до себе. Напевно, тоді він просто думав про розмову, звичайну розмову не на відстані витягнутої руки. Але Берт неочікувано перехоплює долоню і штовхає його у відповідь. Не сильно, але від неочікуваності він здригається і відхитується, ледь втримавшись на ногах. На чужих щоках, чомусь, спалахує ледь не дитячий рум'янець.
– Будеш читати мені моралі? Звільни від такого задоволення.
У такому світлі дійсно виходить думати тільки про дитячі бійки. Як вони, навіть отримавши палкою від Корта на уроках, звільнялись і все одно билися, тільки тепер між собою. Зі злістю, що присуща тільки дітям, і незрозумілою ніжністю, яка виникає лише після особливо сильного удару та яскравих сліз на очах.
Камала-кам-ко,
Залазь швиденько у гніздо!
– Не розмовляй так зі мною, - знову тягнеться до нього, і тепер пальці міцно учепляються у тканину, змушуючи її поскрипувати, - Особливо після своїх провокацій.
Чується, як скриплять його зуби. Катберт різко усміхається, хоч і втомлено, ледь-ледь тягнучи кутки губ. Видихає просто в обличчя гаряче, збите дихання. Намагається відчепити від себе чужі руки, але не має достатньо сил чи наснаги на це.
– О, провокацій? - хилиться трохи ближче, змушуючи пальці послабитися. Все-таки, коли він так близько, і пересохлі губи майже торкаються вологої шкіри щоки... - Ніхто не вчив маленького діна оберігати свою свідомість від негідних думок? Може, він був і не так вже проти?
Штовхає різко, вибиваючи усе повітря з легень. Ковнір його сорочки рветься зі дзвінким скрипом. Падає Роланд глухо, хоч прим'ята трава і пом'якшує падіння, але тілом одразу ж прокочується тупий біль. Берт, чомусь, приземляється поруч. І не просто поруч, а верхи.
Хтось із коней здивовано ірже. Його вага на тілі взагалі не здається важкою - хочеться просто якомога швидше скинути його, прим'яти під себе, показати все-таки хто саме тут головний. Тому вони й одразу зчіпляють долоні, мовчки, з натужним диханням, намагаючись перемогти. Гостре коліно давить ледь не у живіт, а долоні ковзають від поту та бруду.
– Ро...
Навіть проскиглена коротка форма імені звучить злобливо. Роланд же різко вивільняє руки й хапає його за волосся, притискаючи до себе. Тіло втрачає опору у просторі, незграбно-довгі руки одразу ж хапаються за нього, тиснучи ще ближче можливого. Фу.
Зуби стукаються так сильно, що він здивований, як вони ще не захлинулися кров'ю один одного. Груди до грудей, живіт до живота, таз до таза. На губах скрипить земля, гидливо змішуючись зі слиною. Але вони цілуються, жадібно, ледь не давлячись один одним.
Ноги не одразу виходить вивільнити, проте, звісно ж він це робить, з силою обіймаючи чужий пояс. Берт від цього розгублено стогне прямо у рот, і навіть через цупку тканину відчувається, як чуже збудження тиснеться до власних сідниць. Це, звісно, приємно, але він не заспокоїться, поки не покаже свою правоту.
Перевернути його, так швидко розслабленого, виявляється куди легше, ніж здавалося. Губи розліплюються і він стукається потилицею, одразу ж невдоволено ойкнувши. Опинитися зверху, впевнено усідаючись на худих стегнах, дійсно виявляється аж занадто приємно. Занадто. Хоч Берт його й стукає у плече, показуючи своє невдоволення.
Невдоволення, з грудьми, вивільненими від сорочки, що так слухняно підставляються під жадібні пальці. На блідій шкірі лишаються бруднувато-липкі розводи, яких одразу ж хочеться торкнутися язиком. Невдоволення, з руками, що так міцно учепляються в його плечі майже боляче, але з гострим небажанням відпускати.
Камала-кам-кади,
Діна треба слухати завжди!