Work Text:
Пройшло доволі багато часу, з того часу, як ми в останнє бачились.
Я побачив смерть, вже декількох своїх друзів, а також мого дядька. Народження нового аватара, зміну в нашому світі.
Я робив багато помилок. Які призводили до важких наслідків. Проте, у мене завжди була можливість виправити їх, та стати на шлях який я обрав сам.
І все завдяки їм...
Я знаю, що Тоф та Катара, ще досі тут. Хоч нас і розділяють тисячі кілометрів. Наші шляхи, давно розійшлись.
Навіть через такий великий час, без особистого спілкування - ми досі, залишаємось друзями.
- я... Такий втомлений... - шепіт з видихом, майже зник за співом пташок, та іншого природного шуму.
Зуко, ліниво залишався сидіти біля підвіконня.
Потроху, він відпивав гарячий жасминовий чай. Котрий грів душу з середини.
Поставивши обережно чашу на стіл. Його голова склонилась до вікна.
Сонце, вже заходило за горизонт. Останнє проміння, відбивалось від водної гладі.
Й справді, вугільний острів заспокоює.
- чи достатньо я зробив.... - думки, які переслідують, вже не перший рік.
Знову важкий видих. Трохи гучніше, ніж попередній, проте, все ще вимучений.
- я сумую за ним.... - остання думка. Що промайнула, перед тім як він закриє очі, сподіваючись отримати такий бажаний спокій.
Трава лоскотала лице. Намагаючись прибрати її рукою, я зрозумів що лежу на якійсь галявині. Сонце все ж таке тепле, хоч земля і прохолодна.
Важкість, яка проходить з віком, ніби зникла. Біль в тілі, котрий супроводжував мене продовж останніх десяти років, також.
Обережно розплющив очі, я зрозумів, ще знаходжусь не там де засинав.
Ніби зовсім інший світ...
Він не холодний, і не жаркий. Просто по дивному комфортний.
Піднявшись з землі, нарешті помічаю: я знаходжусь в тілі, яке мав в ще в юнацькому віці.
Невже це той самий світ духів? Про котрий всі говорять... Так ось як він все ж виглядає.
Через шум вітру, я почув те, що давним-давно загубилось в пучинах моєї свідомості.
- Зукооо! -
Це він... Цей голос...
Молодий хлопець з посмішкою на вустах, повернувся в сторону рідкого голосу.
Знову це лице, посмішка, загоріла шкіра. І знову цей друкувати вигляд.
Зрозумівши це все, його ноги, ніби самі понесли, до давно втраченої людини.
- я так сумував... Сокко... Стільки часу пройшло -
- я теж сумував... Хоч і час, тут, здається, плине набагато швидше -
Такі теплі обійми. Він ніби нарешті, знову повернувся додому.
- о.. А в тебе все ще таке чарівне лице, як і було -
Чути цей голос знову. Було так дивно. Вже... Колишній володар вогню, відчував, що починає забувати його.
- як там інші? Катара, Тоф? -
- у Катари народився ще один онук. Тоф... Я давненько її вже не бачив. Новий аватар показує себе у всій красі. Ти напевне, й так все знаєш.. Хоча Я не певен, як все працює -
- добре в такому випадку, ходімо. Нам ще потрібно багато чого обговорити. -
- мабуть, ти правий -
- Я завжди правий! -
Сокка обережно взяв Зуко за руку. Та повів у напрямку звідки й сам прийшов.
Пальці непомітно перепліталися. Створюючи зв'язок. Який нібито, давно був втрачений.