Chapter Text
Холод пронизував її тіло…
Шкіра відчувалась так, наче вона покрилась льодом, а кінцівки задубіли — вона не відчувала своїх ніг.
Наче мене ніколи й не існувало… — панічно промайнула думка. Дівчина судомно спробувала поворухнути рукою, вона майже дихала — холод всередині кісток не давав цього зробити та вона уривчасто вдихнула холодне приривчасте повітря.
Вона безпорадно спробувала знову поворухнути кінцівками, але відчуття безпорадності не давало їй спокою. Її охопив страх, страх безпорадності. Вона не могла промовити ні слова, хоча вона хотіла щось сказати.
Безпорадне вовтузання. Вона зараз заплаче. На кінці свідомості вона відчула, що ноги почали відходити від онеміння. Вона могла лише битися в намаганні перебирати ногами, а незакінчена думка вертілася на язику.
Я... — й так і застрягла невисловленими словами у горлі. Гіркота від усвідомлення цього огорнула її свідомість.
Пронісся назв’язий рій думок. Рвані, розпливчасті уривки, так і не з’єднані до купи. Хто вона?.. Й…де- вона?.. Минуле, теперішнє та майбутнє: вона не могла сказати, що є реальним, а що — ні…
Вона сперлася о суху поверхню — вірогідніше, землю — задубілою рукою. Очі все ще закриті. Вона намацала щось під собою: суху землю, що поколювала крихтами її шкіру, розсипаючись крізь пальці. Вона спробувала схопити це у руки, але піщинки застрягали між її нігтів та складок шкіри.
Марево — замість зору. Пітьма, що сповзає потроху у свідомість, закриває собою світло, поволі розповзається всередині неї… Голос, що кричить і розриває думки навпіл, на рвані гострі безкорисні клапті.
…жива? — закінчила думку. Вона із зусиллям спробувала відкрити очі. Але це було боляче.
Пече..., вона сплакнулала, стиснула руку сильніше. Піщинки болісно забилися під нігті. Ноги боліли, а спина занила. Відчуття огорнули її. А в ногах сильно закололо — стали відходити від онеміння.
Вона кліпнула очима декілька болісних разів, посунув руку в бік. Рваний вдих. Важкий видих. Очі запекли, засльозилися і вона побачила щось брудно жовте перед собою.
Пісок…, подумала вона.
Пару сльозинок капнуло на ще теплу поверхню. Вона спробувала роззирнутися навкруги: перед очима була суха тепла земля, навкруги було також багато піску.
Де вона?
Вона встала на ноги, хитаючись. Самотній клубок перекотиполя прокотився повз, залишивши присмак самотності. Вона зробила перші тяжкі кроки по пилу перед собою, притримуючи руку, що вже боліла від того, що вона на неї впала. Декілька кроків. Тяжко перебираючи кінцівками, вона поглянула на щось розпливчасте та сірувате спереду себе, у неї боліло горло.
Тяжким кроком, вона відчувала спеку і спрагу, навколо була пустеля. Вона поглянула вперед. “Майже дійшла.”
Зненацька, їй стало трохи легше дихати. Вона ступила на землю перед провулком попереду неї. Вона здивувалась: вона пройшла повз невеличкі споруди одноповерхових будинків. Вона озирнулася.
Стоп. Що?.. Це… ринок?
Закриті прилавки віяли пустою присутністю, закриті віконця прилавків з своїми приміщеннями, дерев’яні прилавки з порожніми полицями. Все було пусто. Вона була одна. На ринку нікого не було. Дерево наче скрипіло від вітру, і одночасно, тут нікого не було. Повна тиша. Наче саме дерево спостерігало за селищем.
Ні.. НІ.. вона не зможе йти далі.
Вона впала на коліна. Останні промені згасли ще давно, сутінки опустилися на селище і по-трохи заповнювали собою простір. Темрява опускалася на неї.
Вона у відчаї подивилася на дорогу. Вона задалася такою великою та далеко. Вона зовсім одна, у неї болить голова.
Вона не памʼятає, де вона була, звідки вона прийшла. Чому вона тут опинилася. Вона не пам’ятає. Не пам’ятає! Її очі засипало від солоних сліз, пилу та сухості повітря. Груди розірвало, вона відчувала порожнечу всередині себе.
Голова опустилася, руки теж.
Вона не знала що робити. Вона хотіла додому.
А де… дім?…
Вона заплакала.
Вона сиділа, склавши руки біля колін на пустій великій дорозі на ринку, на яке поступово насувалася темрява нової ночі.. і сухий вітер промайнув повз, тихо наспівуючи пісні самотності. Пусто. Нікого не було крім неї.
Маленькі краплі впали на її волосся та руки: почався дощ. І вже через хвилину злива прокотилась по її одягу. Вона підняла обличчя догори у темряву ночі не взмозі промовити ні слова. Її тіло заклякло й вона опустилась на лікті, відчуваючи бруд обличчям. Не відчуваючи змоги йти далі…