Work Text:
Ми приходим сюди повсякчас
На наше любе місце, маленький пляж.
Ступні зустрічає золотистий пісок,
Ніч відгороджує від зайвих думок.
Берег зустрів мене обіймами вітру, що аж волосся на шкірі стало дибки. Чомусь я волів думати, що вони твої. Рвійні та холодні, під стать крихітній фігурі.
— Все як і тоді, чи не так, Пінк? — тільки від цієї думки губи самі собою розтягнулися в посмішку.
Стало звичкою приходити сюди вечорами після місій. У місце, куди ми щоразу ходили разом. Лишень зараз мої очі засліплювало сонце, і тебе не було поруч.
На диво, пісок видався холодним, хоч по чолі стікав піт. Як того разу, я бурчав собі тихо під ніс. Золоті піщинки застрягали між пальців ніг і без перестану лоскотали. Кросівки вже давно зняв, бо ж вони тільки сповільнювали.
— Будь ласка, скажи мені, що ти тут.
Далеко за опівніч, а ти досі не вдома. Збрешу, якщо скажу, що не хвилювався. Постійно вистукував пальцем на столі, позираючи в телефон. Врешті, очікування вивели на двір.
Так ось, повернемось до піску. Якомога обережніше перебираючи ногами, я намагався не наштрикнутись на яку-небудь мушлю чи, не дай Боже, кристал. Інакше буде не солодко.
Очі ковзнули по плесу води, й тіло спинилось саме собою. В темряві, яку розвівав місяць, розвиднився силует, що, підібгавши ноги, сидів, втупившись у морські хвилі. Розгледівши знайому хвилясту зачіску, підійшов ближче.
— Запізно для посиденьок, Пінк.
Обернувшись до мене, пасма силуету впали за спину, а насуплені брови з очима, які запримітив, коли нахилися, встромились в мої. Це точно була невдоволена ти, Пінк.
— Я хочу ще трохи побути тут. — відсік дівочий баритон.
— Тоді складу тобі компанію.
Сівши на пісок, тихо, боячись видати зайвий звук, мої коліна здригнулись. Не тому, що піщинки почали втягувати в свою глиб, натякаючи, що зараз впаду, навіть якщо падати було нікуди, а тому, що ніг торкнулась вода.
— Тебе це робити не просять.
Ти звучала менш роздратовано, ніж хотіла удати. Тому я вперто лишився сидіти на піску, вже уявляючи, скільки бруду прилипло до моїх джинсів і як ти реготатимеш, коли підіймусь.
— Мене вб’ють близнюки, якщо з тобою щось трапиться.
Давши привід для жарту, вже міг відчути як на твоєму обличчі підійнялися кутики делікатних губ, що сховані за маскою точнісінько, як мої.
— Це спрацює в зворотну сторону?
— На твій жаль, ні.
Відвернувшись, ти смикнула рукав моєї кофти. Легко, мовби вагалась, чи варто озвучувати питання, що тебе дорікало.
— Як ти мене знайшов?
Всміхнувшись, я пригадав, як твої очі сяяли від згадки морської води, як задивлялись на пошарпані вітрини берегу довше, аніж потрібно. Та що говорити про це… Стіна твоєї кімнати обклеєна постерами, як хвилі вимивали пісок
— Пляж – єдине місце, куди ти могла б піти. — мовив не вимушено, як просту істину, і глянув уважніше на твій скептичний вираз обличчя, — Чому ти нікому не сказала, куди підеш?
— Бо тоді зі мною хтось пішов би. Але іноді хочеться бути на самоті.
— Працювати рейнджером складно, правда ж? Бути постійно прив’язаною до незнайомих людей.
Угукнувши, ти знов повернулась до моря.
Деякий час ми мовчки розглядали прилив хвиль, які омивали наші пальці на ступнях. Ти штовхнула мене, давши зрозуміти, що час іти.
— Ходімо додому?
Лишившись без відповіді, обернувся в твій бік. Ти, зручно вмостившись, сопіла на моєму плечі, що кілька пасм волосся спало до моєї руки. Відчуваючи кожен подих, від якого здіймалися груди, а твої вії тремтіли від прохолодного вітру. Здалося на мить, що затріпотіли мої.
Ми знову крокували пляжем. Вільно, ніби за всі ті зустрічі цього тижня мої ноги встигли звикнути до піску. Для тебе, Пінк, це більше, ніж звичка. Твої босі п’яти безтурботно торкалися піщинок.
— Ти колись замислювалася знайти собі пару?
Зиркнувши на мене, ти звела брови, кліпнувши очима кілька разів. Вишукувала в словах найменший привід для мого кепкування.
Насправді я запитав це, аби розвіяти мовчанку між нами. І, можливо, з внутрішньої цікавості, адже ти видавалась самотньою, навіть якщо ми крокували пляжем удвох.
— Щоб прожити своє щасливе життя? — врешті промовила ти.
— Щоб разом митись у ванній за однакової температури.
— Дурень.
Засміявшись собі під ніс, помітив, як твоє лице скривилося за мить до того, щоб відвернутися. Схоже, любителі романтики, як ти, були готові роздерти мене.
— А що такого? — кинувши виклик, сховав тремтячі від охолоди пальці до кишень. — Придатної води в світі скоро не лишиться.
Наче ляпас, посипався пісок, який ти кинула у мене, і не стала чекати, коли струшу позолочені піщинки з себе. Ухилятися було зась. Підхоплений чи то цими піщинками, чи то твоїм запалом, я також жбурлявся піском.
Вода вигравала під місяцем і від піску, що летів увсебіч. Це нагадало, як ще малими бавились тут із тобою. Пригадалися наші дитячі сварки.
В знемозі продовжувати імпровізований бій, ми, хихочучи, звалилися вниз, не хвилюючись про гострі мушлі, кристали чи зсунуті маски з обличь. В твоїх очах проминув блиск, коли глянула на мене.
— Ти як?
— Рот повен піску, — я демонстративно висунув язика.
Схилившись до мене, твої брови вскочили до чола, а губи прикрасила усмішка.
— То як, тобі смакує пісок?
Тільки-но розімкнувши губи, горло нестерпно запекло, і, поки відкашлювався, ти гучно захихотіла. Але по-доброму й щиро, торкнувшись долонею мого плеча, мов це мало полегшити біль.
— Ти справді так думаєш? — тихенько спитала Пінк.
Гмикнувши, я все ще намагався позбутися останніх піщинок. Зітхнувши, ти очима метнулась до морських хвиль.
— Ну, про воду.
Винувато завивши руку за потилицю, поглядом прослідкував твою постать. Не слід мені було говорити тих слів. Через них ти, зіщулившись, сиділа, ніби самотнє кошеня.
— Практика доводить, що люди щось та й вигадають.
Прозвучало невпевнено навіть для самого себе, але попри це твої уста здригнулися в посмішці. Полегшено видихнувши, помітив, що хвилясті пасма досі всіяні частинками пляжу.
— Давай струшу пісок. — підсунувшись, я підняв долоні в запрошенні.
— Тільки обережно, інакше вб’ю.
Усміхнувшись жартівливій погрозі, торкнувся твого волосся. Пальці ніжно пройшлися м’якими пасмами, струшуючи пісок. Твоє лице розслабилось, набувши миролюбного вигляду.
Тепер розумію, чому ти любиш це місце. Море, яке утілене дитячими спогадами. Воно навіває спокій, через що моє серце вибиває під такт хвилям. Ми робили тут купу дурниць і неодмінно зробимо більше.
— Захворіла? — вивів з думок твій кашель.
— Звичайна застуда.
— Тоді попрошу Блека заварити фірмовий чай. Одразу стане легше.
Ти усміхнулась моїй пропозиції, і, впевнившись, що струсив все, ми підвелися. Та по очах бачив, що ти все ще не хотіла повертатися назад. Певно, ти помітила теж саме в моїх.
Перед тим як піти, ми ще раз глянули на воду. Можливо, це востаннє, коли ми бачили невражене море, позбавлене кристалічного блиску, на відміну від інших.
Я чітко відчував твоє тепле дихання поряд. Від цього власне ставало теплішим. І зовсім не хотілося вертатись додому.
Тож пісок видався холодним, хоч по чолі все ще стікав піт. Знов бурчав собі тихо під ніс. Піщинки з мушлями боляче застрягали між ніг і вередили шкіру.
Сухі губи всміхнулися піску, і хвилям, і небу по черзі. Пляж із часом таки добре змінився. Побачивши його зараз повністю чистим від кристалів тієї пошесті, ти засяяла б.
Вкотре до мене нахлинули спогади. І вкотре я пригадав ті строфи, які ми колись вигадали під час однієї з прогулянок пляжем. І я віднайшов достатньо нахабства зараз, аби їх продовжити.
Ми приходили сюди повсякчас
На наше любе місце, маленький пляж.
Ступні зустрічав золотистий пісок,
Ніч відгороджувала від зайвих думок.
Та ж тепер світило сонце у небі,
І ступні безугавно перебирали піском.
Бриз силувався вести подалі від берега,
Бо ж тебе поруч не було.
Десь підсвідомо мій мозок
Все ще так вперто й безпорадно
Гарячково мав надію, що вкотре
Знайде тебе у нашого берега.