Work Text:
Дві валізи розміщуються одна біля одної, поряд лежать сумки й купа нерозібраних коробок, створюючи неприємну атмосферу холоду та сірості. Безжиттєвості. Наруто стоїть та не розуміє, яким чином все склалося саме так. В певний момент його життя різко звернуло на іншу стежку, криву й заплутану, та привело сюди: в пусту квартиру, де немає нічого, окрім морозного протягу.
Зробивши глибокий вдих й мимоволі скривившись від слабкого запаху вогкості, він повертається до доньки, яка, незацікавлено провівши поглядом по сірому коридору, повертає всю увагу різнокольоровій грі у телефоні. Варто було б сказати їй щось обнадійливе, заспокоїти її й, напевно, ще й себе, та його не покидає відчуття, що це все омана. Не його дім, не його місто, не його життя. Тільки внутрішній голос не дає забути, що він все ще не один, і старатись тепер треба вдвічі більше.
Так, подумки погоджується Наруто сам із собою, треба. Але все ніяк не виходить. Не виходить повірити в те, що минуле завжди лишається у минулому й не повернеться більше ніколи.
Він голосно зітхає, потирає лоб долонею в надії, що хоча б це зможе припинити завірюху із важких думок, та крутиться на місці, зовсім забувши, з чого взагалі потрібно починати. Немов уперше зіткнувся із життям.
— Це наш новий дім, Хімаварі, — говорить він дівчинці, повертаючи її увагу в навколишній світ.
Хімаварі мовчить, все ще граючись у щось на телефоні. Все те, що сталося останнім часом, мало настільки сильний вплив на неї, що Наруто просто не впізнає свою зазвичай веселу та говірку донечку. Вона немов відгородилася від всього світу, поринувши у вигаданий світ різнокольорових пікселів та вигаданих персонажів. Але він може її зрозуміти. Бо у самого в душі росте чорна діра, варто тільки подумати, куди це життя його завело.
— Хочеш їсти? — запитує. Дівчинка, повільно махаючи головою, відмовляється. — Сильно втомилася? — кивок.
Думки про те що буде завтра і що з цим всім робити, змушують голосно та з відчаєм застогнати. Але Наруто стримує це дивне бажання й, обравши ні про що більше не думати та не навантажувати нервову систему ще сильніше, допомагає донечці зняти важкий для її віку рюкзак. Присідає поряд з нею, стримано посміхаючись, і бере її за холодну ручку. Якщо придивитись, то стає помітно її худеньке бліде обличчя, сумні очі-скельця і стиснуті вуста. Від побаченого посмішка несамохіть спадає. Йому хочеться втішити Хімаварі, пояснити, що так буде краще в першу чергу для неї. Але всі слова застрягають десь у горлі, й він мовчить, так само як і вона. Здається, ось-ось — і щось в середині остаточно трісне.
— Хочеш спати? — ледве вимовляє Наруто.
У відповідь знову кивок.
На годиннику десята вечора. Наруто підіймається, не відпускаючи руку доньки, та відводить її у спальню. Хімаварі завжди погано спить у новому місці, довго не може заснути і часто прокидається. Іноді навіть від жахіть. Він хоче залишитися з нею, але вона відмовляється. Тож, тихенько зачинивши двері, він іде до кухні, думаючи про те, що й самому не варто довго засиджуватися. Стомившись так сильно, немов цілий день працював важкою фізичною працею, йому здається, що ще кілька рухів — і тіло його просто впаде, зоставшись зовсім без сил.
Хочеться палити. З цією думкою Наруто зазирає у вікно на нічний пейзаж міста, прислуховується до тихого свисту вітру у вентиляції та заварює собі каву — необхідну дозу кортизолу. Останню цигарку він випалив ще вчора, сказавши собі, що нове життя — нові звички. Або, якщо точніше, відсутність старих. Але звиклий до нікотину організм вважає інакше і, здається, навіть не проти посперечатися.
Роздратовано зітхнувши, Наруто робить перший ковток гарячої кави та кривиться. «Від одної поганої звички до іншої», — подумки сміється та знову робить ковток, тільки вже обережніше.
Звук старої годинникової стрілки діє, немов хороша колискова. Заспокоює. Наруто тягнеться в кишеню по телефон, примружується від яскравого світла екрану та помічає нове повідомлення на електронній пошті. Чи то здивовано, чи то незацікавлено хмикнувши, він відкриває повідомлення та очима пробігається по тексту, вже готовий закинути його в кошик. Але погляд неочікувано чіпляється на фразу, виділену жирним шрифтом «…ми розглянули ваше резюме та запрошуємо вас на співбесіду в...». Губи несамохіть розтягуються в посмішці, а втома зникає безслідно, так, ніби ще хвилину назад її й не було.
Здається, все може бути не так і погано. Можливо, у нього ще є шанс на хороше життя.
З цією думкою він закриває повідомлення, вже вигадуючи різні сценарії в голові, в яких його з посмішкою приймають на нову роботу. Так і не допивши каву, він іде з кухні, вирішивши, що ця звичка теж буде зайвою в його новому житті.
По дорозі у спальню він тихенько заглядає в кімнату донечки. Вона спить. І Наруто їй, можливо, повірив би, якби з-під ковдри приглушено не світився телефон. Посміхнувшись він закриває двері, адже зовсім не хочеться турбувати і так стомлену важким переїздом дівчинку. А ось вранці обов’язково потрібно з нею поговорити на цю тему.
***
— Я постараюсь бути недовго, — говорить Наруто Хімаварі, що старанно щось малює.
Дівчинка кидає на нього швидкий погляд та киває, не маючи зовсім ніякого бажання відриватися від цікавого заняття.
— Допізна з телефоном не сиди. Якщо щось треба буде, я на зв’язку, — підходить він до неї. — Тато пішов у справі, — посміхається він та цілує Хімаварі в щічку.
Отримавши у відповідь таку саму теплу посмішку, Наруто взувається та виходить з квартири.
Вперше за довгі місяці він нарешті зміг позбутися тієї болючої туги, що роз’їдала зсередини день за днем. На зміну їй тепер прийшла порожнеча. Але не та, яка заповнює собою думки та не дає проникнути в голову нічому іншому. Скоріше, це саме та порожнеча, яка відчувається свободою у тілі, легкістю у голові, від якої хочеться посміхатися та насолоджуватись життям, заповнюючи його лише хорошими спогадами. Це той самий новий аркуш у житті. Саме тому, побачивши вночі рекламу про відкриття нового бару, Наруто, навіть не думаючи, сказав собі, що має обов'язково туди піти й гарно відпочити від всього, що навалилось останнім часом. Запивати чи то горе, чи то радість алкоголем — не те, що йому хотілося б, але знайти хороших знайомих в новому місці все ж таки не завадило б...
Велике людне місто зовсім не має нічого спільного з тим, в якому він прожив більшу частину життя. Воно здається величезним, практично нескінченним, але водночас і тісним. Через височенні будівлі, щільно притулені один до одного, нічні, темні вулички освітлюють лише ліхтарі, не даючи проходу місячному сяйву. Тут ніколи не буває тихо. Постійний шум, гомін, галас, людські голоси. Все це настільки голосне, що не чути навіть власних думок. Здавалося б, так багато людей, а нікому ти все одно не потрібен. У його колишньому містечку було все з точністю до навпаки.
Погода на вулиці хмарна та вітряна. За все його перебування тут вона так ні разу й не змінилася. Це місто немов вкривав штучно створений сірий купол.
На певний момент Наруто зупиняється, озирається навколо, усвідомлюючи, де він. І все живе, голосне різко зникає. Вулиці починають виглядати такими несправжніми та позбавленими життя, що на секунду зʼявляється бажання втекти звідси кудись подалі. Відмахуючись від мерзенних думок, він ледве не проходить потрібну вулицю і, зрозумівши це, зупиняється прямо перед входом.
Різнокольорова вивіска з назвою бару безглуздо світиться серед чорно-білих кольорів великого міста. Наруто, ледь не пошкодувавши, що прийшов сюди, повільно заходить усередину, втративши будь-яке уявлення, що там треба робити. Пити? Танцювати? Веселитися? Важко пригадати, коли востаннє був у подібних місцях.
У барі душно й людно. Чи подобається це Наруто? Не дуже. Але він все одно проходить глибше, намагаючись протиснутися крізь вплутані у танець тіла та дістатися барної стійки, де мало б бути трохи спокійніше.
Люди заполонили собою весь вільний простір так, що навіть інтер’єр важко роздивитися. Лише деінде можна зачепитися поглядом за різнокольорові розмальовані стіни з якимись написами, які Наруто так і не зміг зрозуміти. З кожним кроком музика все більше б’є різкими басами та так сильно, немов грає вона прямо в голові. Тільки-но Наруто доходить до бару, як за його тіло зненацька чіпляються чиїсь гарячі руки, змушуючи зупинитись.
— Потанцюємо? — шепоче на вухо сп'яніла жінка, як здається, з не найпристойнішими намірами. Від її гиготіння та запаху спиртного в Наруто на спині виступили сироти.
— Не танцюю, — видавивши із себе винувату посмішку, розгублено відповідає він, поспішним кроком відходячи подалі.
Його слова змінюють вираз її обличчя на менш привітний, здається, вона ще щось не дуже приємне кричить йому вслід, але більше не чіпляється: лише з закоченими очима іде геть, по дорозі наступивши якомусь чоловіку на ногу.
«До біса все це!», — подумки викрикує Наруто та різко розвертається, збираючись вийти з цього пекла якнайшвидше. І що він забув у цьому місці? Юність в дупі заграла? Розвертайся та біжи додому! До своєї дитини!
Та раптом тіло неочікувано заносить, сам він скрикує та мало не падає, зачепивши ще декілька людей поряд.
— Гей, ти що, широкий сильно?! — чує він крик практично над вухом.
Так і не усвідомивши до кінця, що сталося, Наруто підіймає голову й бачить перед собою барний стілець, за який зачепилася своя ж футболка. Ну і злого на вигляд чоловіка, що мало не злетів з цього самого стільця.
— Шо... — не розуміє він і хмуриться. Музика грає занадто голосно.
— Роззуй очі і дивись, куди преш!
— Шо?! — кричить Наруто, так і не почувши, що йому говорять.
— Дебіла шматок!
По перекошеному від роздратування обличчю він розуміє, що натворив біди. А опустивши очі трішки нижче, прямо на грудну клітину чоловіка, Наруто помічає велику, здається, помаранчеву пляму на чужій білій сорочці. І в голові його різко з'являється думка, що йому, напевно, кранти.
— Я перепрошую... — мимрить він, поправляючи кінці власної футболки. — Я...
— Ти?.. — підіймає брови чоловік.
— Я не навмисно, — Наруто відчуває, як його щоки починають горіти. Здається, він виглядає зараз як пʼятнадцятирічний підліток, який, намагаючись себе чимось зайняти, наробив біди. Йому ж всього лише хотілося трохи відпочити, а він, як і завжди, вляпався у якусь халепу.
Чоловік з чорним волоссям і, на вигляд, у дорогому костюмі — точно при грошах. Він уважно спостерігає за Наруто та мовчить, що змушує почервоніти ще сильніше.
— Хоч, я... — запускає Наруто руку у волосся на потилиці, — віддам гроші за хімчистку? І…куплю новий коктейль.
В очах брюнета з'являється вогник зацікавленості, а на губи лягає суха усмішка. Здається, ніби над ним зараз глузують. А, можливо, і не здається…
— Хочу, — лукаво скалиться чоловік та підіймається, знову оглянувши зіпсований костюм. Він ще щось бурчить собі під носа, але розчути це Наруто не вдається.
Спочатку він не розуміє, куди збирається цей розодітий брюнет, вже готується його окликнути, але, прослідкувавши за ним поглядом, киває власним думкам: у вбиральню.
Зробивши глибокий вдих, він стомлено розтирає лоба, замружуюючи очі. Ну ось, знайшов нового знайомого на новому місці... Чи, можливо, не дуже знайомого. Проте якщо в щось вляпався, треба з цього вибиратися! Все ж краще ніж нічого.
— Дві «Криваві Мері», будь ласка, — звертається Наруто до бармена та сідає за барну стійку.
Потрібно всього лише пережити годинку у компанії цього чоловіка, відпрацювати всі свої гріхи, а потім вже зі спокійною душею йти геть звідси.
Брюнет повертається, як тільки перед Наруто поставили коктейлі. Він повільно, навіть з певною грацією сідає на своє місце, зиркає на коктейлі та чомусь у своїй голові хмикає. Наруто спостерігає за тим, як він підсуває один напій ближче до себе, але пити не поспішає — напевно про щось роздумує.
— Тож... — порушує Наруто вже тривалу незручну «тишу», якщо голосну музику взагалі можна назвати тишею. — Ти хто взагалі?
Чужий зверхній погляд, в якому виразно видно і насмішку, і власну велич, робить цю ситуацію ще більш некомфортною. Наруто не покидає відчуття, що над ним просто знущаються, дивлячись згори донизу, немов на купу лайна.
— Тайлер Дерден…
— М-м, — багатозначно відповідає Наруто, не знайшовши доречних слів на таку відповідь. — А я Дерден Тайлер.
Здається, його відповідь вийшла настільки неймовірною, що його новий співрозмовник геть втрачає дар мови.
Він так мовчки і спостерігає за маленькими бульбашками в склянці, а потім робить великий ковток, аби точно розкуштувати напій. Гіркота алкоголю відразу дає про себе знати: горілка різко обпікає ротову порожнину та горло, і Наруто певний час не може зрозуміти, подобається йому це чи ні. Але, довго не думаючи, він робить ще один ковток і ще. Можливо, коли на наступний день у нього буде боліти голова, а ще доведеться їхати на співбесіду, він пожалкує про те, що робить зараз. Але це буде пізніше.
— Я Наруто Узумакі, — повертається він до «Тайлера», який уважно слідкує за кожним його рухом. Чомусь його увагу приковують очі брюнета, що переливаються різнокольоровими відблисками вогників, розвішаних тут на кожному кроці. Наруто помічає, як його новий знайомий про щось старанно думає, як ледь помітно хмикає та тягнеться до коктейлю.
— Учіха Саске, — говорить він перш ніж зробити ковток… І поперхнутися. — Це алкоголь?! — різко скрикує він та б'є себе по грудях з круглими, переляканими очима.
— Ну... так?
— Ідіоте... я не п'ю алкоголь, — незадоволено шикає Саске й тиловою стороною долоні витирає губи.
Від таких слів Наруто мало сам зі стільця не впав.
— Ідіот? Я? — з не меншим подивом дивиться він на співрозмовника. — Та звідки я мав це знати?!
Здається, Саске навіть думати не хоче про те, що тут Наруто вже не винен. Але більше він нічого не говорить — тільки прикладається до напою на декілька довгих секунд та випиває практично половину. Наруто тільки й встигає що роззявити рота та витріщитися так, ніби побачив перед собою Ісуса.
— Ти ж... — він дивиться на нього, не розуміючи, що щойно відбулося. Саске точно не схожий на людину, яка не п'є. Або ж він схожий на того, хто п'є вперше та не знає всіх нюансів. Якщо йому доведеться тягнути цього йолопа додому...
— Так, я не п'ю… Не пив, — слова, що видає Саске, звучать розмито і незв’язно, тож Наруто не впевнений: чи це його самого так швидко взяло, що він не в змозі нормально розчути, чи це Саске вистачило кілька ковтків, аби позбутися навичок говорити. — Я взагалі-то за ЗОЖ, — додає він після невеличкої паузи.
— Ага, а по барах просто так тиняєшся? По пріколу, тіпа?
— Ну тіпа, — киває Саске і знову тягнеться за новим ковтком. Не подобається щось Наруто, що його новий знайомий так суперечить сам собі... — А ти?
— А?
— Ти часто буваєш у таких місцях?
— Ні, — махає головою Наруто. — Взагалі пару раз за життя, напевно. Все якось не вистачало то часу, то бажання.
Саске загальмовано киває. Його очі бродять від одного кутка приміщення до іншого, інколи зупиняючись на співрозмовнику. І Наруто чомусь стає зовсім ніяково від цього зорового контакту. Німа розмова тривожить душу, а чорні очі так і хочуть туди залізти, побачити та зрозуміти більше, ніж дозволено звичайним знайомим.
— Хто взагалі п'є цю гидоту? — кривиться Саске, коли алкоголь знову подразнює смакові рецептори.
Спостерігаючи за цим, Наруто дуже хочеться нагадати, що всього кілька хвилин тому Саске сам мало не випив пів коктейлю, але тактично замовчує цю тему. Натомість через кілька секунд тиші, згадавши дурний жарт, він вирішує, що його обов’язково треба озвучити:
— Знаєш, як називається людина, яка тікає від канібала? — Наруто боковим зором бачить, яким поглядом Саске стріляє прямо в нього.
— Як?
— Фастфуд.
Він так і не отримує відповідь, а Саске, голосно видихаючи прикладається до склянки, роблячи один великий ковток і залишаючи порожнє дно. Напевно, жарт йому не сильно сподобався…
Через декілька коротких секунд матові чорні очі знову знаходять його серед купи людей і зупиняються. Дивляться немов у тумані, застелені тонким шаром диму сп'яніння, проте в них зникла та серйозність та невдоволення, якими його ще зовсім нещодавно зустрічали.
— Ти ідіот. Ти знаєш? — видає смішок Саске роблячи невеликі паузи між фразами та повертається у бік баристи. — Повторіть, будь ласка.
Пропустивши повз вуха перші слова, Наруто втупився на пана «я не п'ю, я за ЗОЖ», який, схоже, вирішив саме сьогодні втратити здоровий глузд і добряче налигатися.
— І чого тебе так понесло?.. — зітхає Наруто та допиває і свій коктейль.
Збоку доносяться звуки копошіння. Наруто зиркає в сторону, на те, як Саске намагається зручніше всістися і щось бурчить собі під ніс, та не розуміє, чому не може просто встати й піти звідси. Його тут наче й нічого більше не тримає. То чому він продовжує сидіти в компанії цього чоловіка, який не п'є, але напився першим?
Проте ці думки його тривожать недовго. Наруто також замовляє ще один коктейль, відклавши всі проблеми в дальній куток голови. Думати про них не хотілося зовсім.
Обличчя потроху кидає в жар, а голова починає паморочитися від випитого. Це завжди трапляється, коли п'єш у теплому, душному приміщенні з купою людей. В такі моменти хочеться вийти на вулицю, подихати свіжим повітрям та остудити розум. Але Наруто ніби прив'язали до стільця невидимими міцними нитками та сказали йому, що звідси він нікуди не піде.
Голосна музика з динаміків більше не дратує. Її він навіть не чує, хоча грає вона так само гучно як і тоді, коли він тільки прийшов у цей бар. Наруто відчуває, як слабшають його кінцівки та теплішає в грудях.
— А ти знав... — говорить він до Саске, який чомусь замовк, — в мене дочка недавно отримала перше місце з олімпіади! З математики! Уявляєш?
Саске повертається до нього, пильно дивиться у вічі й тільки потім говорить:
— Звідки я про це мав знати?
Язик його заплітається, тіло хитається навіть сидячи — це одразу помітно після затяжної мовчанки.
— Вона в мене взагалі розумна дуже, — продовжує Наруто розповідати про Хімаварі, посміхаючись власним думкам. — А ще талановита: малює, танцями займається... О! Хоч, я зараз покажу відео з її виступу в школі?
Головне не дивитись і не думати про те, як на нього дивляться у відповідь. Йому взагалі не подобається цей пронизливий блиск чорних очей, яким занадто часто обдаровує його співрозмовник. Але він мовчить та намагається ватними руками намацати телефон по кишенях.
— Ти ненормальний? — неочікувано звучить збоку, від чого Наруто аж здригається на місці.
— В сенсі, ненормальний?! — занадто емоційно викрикнув, змахуючи руками й ледь не задівши при цьому Саске.
— Я тобі не молода мамочка, мені не цікаво дивитись, як танцює твоя дитина! Це навіть звучить дивно.
На певний час Наруто замислюється. В сенсі, дивно?..
— Та що ти взагалі таке верзеш?!
— А ти завжди поводишся як тупко?
— А ось не треба тут...
— Так, я зрозумів, — п'яно киває Саске. — Завжди. А твоя дружина знає, який ти баран? Вона взагалі знає, що ти...
Несподівана зміна емоцій Наруто збентежує та несвідомо змушує замовкнути. Замість перекошеного від роздратування обличчя, з’являється суха усмішка та опущенні донизу очі. Здається Саске вчасно зупинився на слові, і думку краще далі не продовжувати.
— У мене нема дружини.
Як би Наруто не запевняв себе кожен день, що минуле залишилося в минулому, воно все одно наздоганяє його та не бажає відпускати. Скільки вже часу пройшло, скільки різних подій сталось, ситуацій, і, здається, ось воно, теперішнє життя, проживай його скільки хочеш. Але він все ще не може звикнути, що так, як колись, більше не буде. І це боляче ріже по душі, залишаючи після себе багато пекучих подряпин.
Йому все ще важко говорити про те, що, окрім Хімаварі, в нього більше нікого нема. Він один у цьому байдужому місті, намагається не загубитися серед однакових сірих будинків, у цьому лабіринті життя... І ніякі бари, ніякий алкоголь та цигарки не допоможуть йому позбутися привидів минулого.
— Гей, ти чого?
Наруто відчуває, як всередині нього щось сильно стискається. Він підіймає погляд на Саске, в очах якого плескається щось незрозуміле, не бачене до цього часу. Можливо, так падає світло, а, можливо, він справді переймається.
— Ще «Кроваву Мері», будь ласка, — кидає Наруто офіціанту, не відриваючи погляду від Саске. Це «незрозуміле» в його очах лякає. Але водночас за ним хочеться слідкувати, надивитись вдосталь, доки воно не втече.
— А казав, що понесло мене.
Дивно. Все це так дивно.
— Я вчора щойно сюди переїхав. — говорить він трохи охриплим голосом. — Переїхав з Хімаварі, щоб почати нове життя. Але... — Наруто робить глибокий вдих, налаштовуючись відкрити незнайомцю те, чого відтоді не казав у голос. — Я не можу усвідомити, що більше нічого не буде, як колись.
Саске мовчить. Він розглядає бліки на коктейлі, крутить стакан, спостерігаючи за тим, як червоний колір переливається у світлі, і нічого не говорить. Ніби й зовсім не чув сказаного.
Наруто зітхає. І от для чого це було? Ніхто не збирається розділяти його горе та нещастя і заспокоювати п’яні балачки. Наївний… Тільки поставив всіх у незручне положення.
— Розумію.
Потік пригнічених думок обривається, і Наруто повертається до Саске, який дивиться прямо перед собою та практично не кліпає.
— Я розумію, наскільки сильним може бути бажання повернути минуле. Ти наче тілом живеш тут і зараз, а розум твій десь там, де було краще, — витримавши паузу, Саске робить ковток свого напою та продовжує: — І знаю, що воно дуже довго відпускає. Якщо відпускає взагалі.
Сумна усмішка накриває губи Наруто. Він мружиться від яскравого світла, яке чомусь тільки зараз починає боляче бити в очі.
— Не так давно я розлучився з дружиною. Дуже не хотілося втручати у наші проблеми дитину, але її поведінка перейшла всі межі. Зради, скандали, постійно їй не вистачало грошей на свої блядки. А потім її бокальчик вина зранку переріс у щоденне пияцтво. Подав на розлучення. Їй навіть на дитину все одно було, уявляєш? — чи не робить він знову помилку, розповідаючи про все Саске? — Колись вона справді була зовсім інша, а зараз…
Павза, що повисає між ними, стає занадто довгою і некомфортною. Наруто тягнеться до коктейлю, що тільки-но поставили перед ним, робить декілька ковтків та витирає губи долонею. У серці неприємно щемить, коли він думає про те, наскільки ж великим невдахою він зараз виглядає перед Саске. Напився, почав виливати душу...
Але очі Саске, які спочатку здаються байдужими та колючими, дивляться на нього з неприхованим хвилюванням, яке змушує всередині щось ледь відчутно затремтіти. Учіха нахиляється ближче, так, що Наруто здатен відчути від нього терпкий запах алкоголю, та повільно облизує губи.
— Я не вмію підтримувати, вибач, — говорить він так тихо, що Наруто ледве не доводиться читати по губах. — Але я знаю, наскільки може бути важко все відпустити та починати спочатку.
Знає... Наруто ніколи не вірив, коли люди казали йому, що розуміють. Тому що кожен може розуміти тільки себе, зі свого досвіду, зі своїх проблем, і так має бути.
Але чомусь Саске він вірить. Вірить його словам, що розуміє, бо це сказали його очі, в яких глибоко ховається його відображення.
Наруто голосно глитає, коли Учіха віддаляється. Раптовий холод окутує його у своїх обіймах і тіло покривається мурашками. Він відразливо кривиться.
— Не так давно мене теж покинула людина, з якою ми були разом майже сім років. Він просто пішов до іншого. Взяв і пішов. Та той… кхм, навіть пальця його не коштує...
Слова Саске змусили на певний момент завмерти. «Він»? «Пішов»? Заговорився може хіба що з п'яну.
Але чомусь одна думка про те, що в Учіхи міг бути хлопець, змушує щоки рожевіти. Саске говорить про це напрочуд легко, зовсім не соромлячись, так, ніби в цьому немає нічого незвичного, немов це можна зустріти кожного дня.
— І... що тепер? — тупо запитує Наруто.
— У тому й справа, що нічого, — Саске безнадійно знизує плечима. — Життя продовжується, але...
— Минуле тримає.
Вони вдвох якось занадто боляче всміхаються та спрямовують погляд один на одного. Обидвом здається ніби вони знайшли саме ту людину, яка розуміє, по-справжньому. Ось так різко і несподівано, прямо посеред бару зустріли один одного в потрібний час.
— Я чув колись смішний анекдот...
— О ні, будь ласка, — награно скиглить Саске та відвертається від Наруто прокручуючись на барному стільчику, — тільки не твої дурні анекдоти.
— Під час розкопок, група досвідчених археологів знайшла групу недосвідчених.
— Ти... — Учіха заплющує очі та потирає пальцями повіки. — Не говори більше до мене.
Після цих слів, кинувши в Наруто гострим поглядом, Саске зривається на сміх. Такий п'яний, заливистий. Він сміється голосно, зовсім не соромлячись, і Наруто теж заражається цим сміхом та починає гиготіти. Боковим зором він помічає зацікавлений та трохи здивований погляд баристи, що відволікається від протирання склянок, але це зараз справді не має ніякого значення.
Дивно так щиро сміятися з тим, кого бачиш вперше. Дивно пити разом, наче старі знайомі, ділитися стражданнями та дурно жартувати.
Дивно вперше за останні роки відчувати безтурботність.
— Ще раз, — намагається вимовити Учіха, заспокоюючись від бурхливих емоцій, — відкриєш своє патякало і скажеш подібну дурість, я тебе...
Але ці слова викликають зовсім не ту реакцію, на яку Саске сподівався. Наруто, почувши його погрози, побачивши червоне і перекошене від сміху обличчя, починає реготати так, що ще трохи — і він вибухне, надірвавши собі живіт.
Його вже скручує навпіл, повітря не вистачає, а з очей котяться сльози. І тільки він трохи приходить до тями, як Саске промовляє:
— Як називають карликів, які хвилюються? — Намагаючись не розсміятися, Наруто очима запитує «як?». — Мікрохвильовка.
Здається, тут і настане його кінець. Чи то від сміху, чи від нестачі повітря, чи від удару головою. Те, що він упав зі стільця, Узумакі усвідомлює лише тоді, коли в потилиці боляче стріляє, а Саске, нависаючи над ним горою, простягає руку.
— Ідіот, — з роздратуванням у голосі, але більше зі сміхом в очах шикає Учіха.
Так і не вхопившись за чужу руку, Наруто підіймається, знову похитнувшись, обтрушує одяг та сідає на стілець.
— Ти дивний, — відверто каже він те, що крутиться в голові останні кілька хвилин. — То називаєш мене ідіотом, то кажеш, що розумієш і все таке...
Проте до кінця відвертим Наруто бути не може. Є певні речі, про які не тільки говорити важко, про них навіть думати страшно… Поряд з Учіхою його душа вкривається теплом. Людським теплом, про існування якого він давно забув. І воно рветься назовні. Від цього соромно, від цього моторошно, але так приємно.
— Я б не називав тебе так, якби ти не жартував ці свої дурні жарти, — хмикає Саске та одним величезним ковтком допиває залишок коктейлю. Який це? Другий, третій? Різниці немає. Він вже перестав відчувати гіркий смак алкоголю. — Пропоную пограти в гру.
— Гру? Ми в дитячому садочку? — насмішкувато підіймає брови Наруто, вирішивши що це вдалий момент поглузувати. Але схоже вираз обличчя Саске зовсім не змінився.
— Ти розповідаєш своє перше враження про мене, про те, яка я людина і так далі. А потім навпаки.
Подумавши кілька секунд, Узумакі різко киває, ось тільки швидко осікається: голова від випитого вже починає розколюватись.
— Я думаю, що ти якийсь мажорчик, можливо бізнесмен, або займаєш гарну посаду, і можеш собі дозволити все що забажаєш, — на певний час він замовкає, роздумуючи над майбутніми словами. — У тебе точно багаті батьки, які власне і поставили тебе на ноги, молодша сестра, яка тебе дуже любить. Через своє становище ти любиш користувався людьми, адже, впевнений, що всі жінки… і чоловіки, певно, теж сохнуть по тобі, а тобі просто приємна увага і вигода. Хм-м... Далі... не знаю навіть.
Посмішка, що з'явилася на губах Саске, приковує всю увагу Наруто і фокусує на собі.
— Дещо вгадав, — сп'яніло киває. — У мене справді були багаті батьки, які любили мене та допомагали. Ось тільки не сестра в мене, а брат старший, і я не користувався нічиєю увагою. — Учіха тягнеться до стакана і тільки потім згадує, що той вже давно порожній. — У мене були колись недостосунки, але вони швидко закінчувалися. Ні дівчатам, ні хлопцям я не сильно подобався. А потім я зустрів його...
«Його...», — подумки повторює Наруто. Він всіма силами намагається вдавати, що це слово аж ніяк не ріже слух.
— Ми мало не відразу зрозуміли, що це сама Доля нас звела, — суха усмішка лягає на губи Саске. — От тільки через декілька років йому раптом стало нудно й він швиденько перекочував до синочка депутата і, як виявилося, звела нас зовсім не Доля, а його любов до грошей.
Знайомо.
— Ти з маленького містечка, у тебе дуже хороші батьки, які виховали тебе в любові та турботі. В тебе синдром відмінника, бо ріс не в багатій родині й хотів вирватися в велике місто. І в тебе... — Наруто стає соромно, коли він відчуває на собі пильний та зацікавлений погляд Учіхи, що вивчає його з ніг до голови, — вийшло. Ти гарно заробляєш, певно розробник якийсь, дуже любиш свою доньку… говориш про неї, як та сама матуся з дитячого садочку,— Саске всміхається від колючого погляду, який кидає на нього Наруто.
— Неймовірно, але ти вгадав, майже усе!
Від посмішки Учіхи Наруто відривають голосні кроки, які стрімко до них наближаються.
— Гей, красунечко, познайомимось?
П'яний чолов’яга опирається рукою на бар поруч із Саске, хитається та нервово вертить головою, намагаючись прибрати пасмо, що впало на очі.
Наруто, декілька разів кліпнувши, відчуває себе так, ніби щойно прокинувся: до цього він навіть не звертав уваги, наскільки відросле Саске має волосся. Воно синяво-чорне, мов ніч, і довге до плечей. А бліки від різноколірних ліхтариків виблискують та переливаються на волоссі, немов зорі на нічному небі.
— Як ти мене назвав? — а це вже грубий розлючений голос Саске, який, похитнувшись, підіймається зі стільця, поправляє костюм та робить крок в сторону незнайомця. Виглядає моторошно і пахне неприємностями.
— Йоу, тихше-тихше... — підіймає обидві руки чоловік, лукаво посміхається, відходячи назад. — Ну, подумаєш, сплутав тебе з жінкою...
Він хотів ще щось сказати у своє виправдання, але не встиг — його різко відкидає назад. Мало не впавши, він опирається однією рукою на стіну, а іншу прикладає до вилиці, по якій щойно пройшовся удар. Навколо бубонять людські голоси, обговорюючи побачене, але раптом і вони стихають, коли Саске знову замахується.
— Красунечкою ти мене назвав?! — горланить він, замахуючи рукою для нового удару, але алкоголь робить свою справу, геть порушуючи координацію.
— Саске, заспокойся! — а це вже лунає голос Наруто, який зовсім не може зрозуміти, що відбувається і що йому робити.
Саске заплутується у власних ногах і летить вперед, приземляючись прямісінько на того незнайомця. Над вухом Наруто, який весь цей час стоїть, наче вкопаний, перелякано втупившись на бійку, лунає чийсь смішок. Його немов відразу перемикнули на інший режим. Не мирившись із чужими глузуваннями, він розвертається та повторює все те саме, що щойно бачив перед собою. Удар, хтось приземляється на бар, перекидає стільчики та розбиває кілька склянок з напоями.
Відколи він став такий імпульсивний? Чому його взагалі заділи чужі насмішки над Саске? І що тепер робити зі здоровенним чолов’ягою, який повільно підіймається, вже налаштований на бійку?
Навколо знову починають гомоніти ще голосніше. Хтось кричить, хтось сміється, а хтось взагалі, не соромлячись, розштовхує людей, аби зафільмувати цю пригоду на телефон. Наруто не слухає, про що говорять глядачі цього цікавого «спектаклю»: в голову вже вистрілив адреналін, серце колотиться, віддаючи кудись у скроні, а дихання давно збилось.
Тільки не вистачало побитися з кимось і ще загриміти у відділок. В перший же день...
Товстун легко підвівся, немов і не помітив скло, яке тріщало під його масою. Показово закатавши рукава сорочки, він підходить до Наруто, нависає над ним величезною стіною та одним лише поглядом передає, що пора б йому, Узумакі, відповісти за свій вчинок.
Навіть не встигнувши що-небудь вдіяти, Наруто отримує удар, відлітає кудись назад та валиться прямісінько на Саске, що тільки-но ледве встав з невдалого залицяльника.
Дотепно виходить: гора п'яних чоловіків лежать один на одному мов сендвіч.
Уявивши, наскільки це все жалюгідно виглядає зі сторони, Узумакі розтягується в п'яній посмішці, а потім і зовсім починає дурнувато хіхікати. Купа чужих поглядів добре відчувається на собі, вони, напевно, дивляться на нього, як на психічно хворого. Так байдуже на чужі косі погляди йому ще ніколи не було. Наруто заливається, прокручуючи в голові знову і знову все те, що сталося, а потім весь світ раптово перевертається. І ось він вже стоїть на своїх ногах, а за комір його сорочки тримає злющий охоронець, і Наруто важко сковтує.
— Вимітайтеся звідси!
Хватка на грудях зникає, його різко штовхають у спину так, що Узумакі на певний час втрачає рівновагу. Він ухиляється від важкої руки порядку й тягнеться до Саске, що все ще куйовдиться з тим чоловіком, матюкаючись собі під ніс. Допомагає йому піднятися та швидко обтрушує його костюм. Учіха дивиться на нього злісно, намагається вирватися та повернутися назад до справи, але вчасно помічає позаду вже двох велетенських охоронців.
— Вшиваємося звідси. Бігом! — шипить Наруто й, схопивши Саске за лікоть, тягне його на вихід під прискіпливим поглядом тих глядачів, кому все ще було не байдуже.
Вулиця зустрічає їх прохолодним нічним повітрям, яке враз змушує спʼянілу свідомість трохи протверезіти. Наруто крутиться на місці, поглядом вишукуючи свого приятеля-ЗОЖ-ніка, який досі щось злісно шипить собі під ніс, хитається та спотикається на кожному кроці. Брудний і м’ятий костюм Саске, який ще зовсім недавно виглядав дорогим та додавав статусу, тепер згодиться хіба що на ганчірку. По його вигляду вже не скажеш, що він крутий бізнесмен, кишені якого набиті величенькими купюрами. Зараз Саске схожий більше на звичайного пияку, що напився до білої гарячки та нарвався на якогось безхатька.
— Гей, — підходить до нього Наруто, — ти як?
— Цей покидьок назвав мене красунею!
Здається, свіже повітря не всім людям допомагає протверезіти.
Зробивши глибокий вдих, Наруто підіймає голову до неба, засіяного рідкими хмарами та безліччю маленьких тьмяних зірок. У цьому великому місті їх видно гірше, ніж в його рідному. Потрібно завершувати цей ходячий цирк, та йти до дому. Хімаварі напевно хвилюється. З цією думкою він відправляє їй просте повідомлення і майже відразу отримує відповідь «Все супер! Їм піцу)». Заспокоївшись кладе телефон назад.
Діставши пачку цигарок, він, прикуривши, кидає погляд на Саске, що мовчки дивиться на нього у відповідь. Потрібно попросити вибачення ще раз за зіпсований костюм, взяти номер телефону і карти, аби оплатити майбутню хімчистку, подякувати за непогано проведений разом час та нарешті попрощатися. Але чомусь наважитися закінчити цей день він ніяк не може.
Це дивно. Фраза, немов платівка, прокручується весь вечір в голові. Між ними двома наче утворився невидимий зв’язок, і якщо його розірвати, світ схлопнеться. Як і розірваний погляд. Коли вони ненароком зустрічаються очима, їхній зоровий контакт змушує подовгу не кліпати й тихо тріпотіти щось всередині. Що взагалі з ним відбувається? Це все так дивно…
— Так і будемо тут стояти? — подає голос Саске.
Різко вирвавшись з пориву думок, Наруто несамохіть здригається від неочікуваності та швидко відвертається. Весь цей час він мовчки витріщався на Учіху.
— Я викличу тобі таксі, — буркає він та викидає недопалок, затоптавши його ногою. — А сам пройдусь, провітрюсь трохи.
— Слухай… — звучить раптом прямо над вухом. Наруто хотів-бо розвернутись, але Саске стояв настільки близько, що він весь напружився, боячись зробити бодай один рух. — Ти ж айтішнічок, чи не так?
Чи то йому здається, чи голос Саске став тихішим та якимось… охриплим?
Наруто важко зітхає та робить невпевнений крок — подалі від задушливого чужого перегару. Підсвідомість голосно підказує «Йди вже додому!», але йти він чомусь не збирається. Чи, можливо, вже і не хоче?
— Не «айтішнічок», а тестувальник, — з пихато розумним виглядом відповідає Наруто, легенько посміхаючись зі своїх слів. Не вистачає тільки помахати пальцем.
Посміхнувшись у відповідь, Саске нахиляє голову вбік та примирливо промовляє:
— Ну так-так, я не дуже в цьому розбираюсь. Так от, я недавно зібрав собі новий комп, і він щось сильно гріється, не хочеш глянути?
Це точно пастка! Десь в голові чується відлуння здорового глузду, який кричить, що не здався йому той чужий комп’ютер, це взагалі не його спеціалізація, і йому вже давно пора додому! Хімаварі ж там сидить саменька! Але всілякі адекватні думки тліють під бажанням подовжити цю пригоду. Чи то, скоріше, робить алкоголь, який все ніяк не хоче покидати розум.
— Хочу.
Таксі до дому Саске вони чекають недовго, але достатньо для того, аби нічна прохолода окутала їх з ніг до голови. Навіть раніше випитий алкоголь вже не зігріває, хоча за правилами Всесвіту має бути навпаки. Весь цей час ніхто з них не промовляє ні слова, зосередившись на власних роздумах. Наруто — на тому, що робить якусь дурню, і йому варто було їхати додому. А Саске… та хто там знає, що коїться в голові у цього довбня!
Але невже є щось погане в тому, щоб допомогти людині? Тим більше, він все-таки в цьому розбирається. Гляне швиденько одним оком та поїде додому. І тоді вже назавжди викине з голови пронизливий погляд чорних очей.
— Куди їдемо? — запитує таксист, коли Наруто й Саске нарешті вдається залізти на тісні задні сидіння. Таксист, подивившись на них, незадоволено кривиться, але нічого не каже.
— Довезіть всіх трьох на вулицю Мононоаваре 9, — поспіхом кидає Наруто та всіма силами намагається не дивитись на Саске, вже знаючи, який зараз у того вираз обличчя.
На мить таксист замовкає, а образ його набуває забарвлення тяжких роздумів.
— Ще когось чекаємо? — з нерозумінням у голосі запитує він.
— Та ні.
— Так вас тут двоє, — супиться.
— А ви з нами не їдете?
Наруто починає хихотіти й чує голосне цокання водія, що, пробубнівши щось під носа, тисне на педаль. А коли повітря здригається від голосного реготу Саске, то і сам починає сміятись так, ніби щойно почув найкращий жарт на світі про равлика в барі.
— Бовдури, — тихо шипить таксист та намагається більше не звертати на них уваги.
***
Двері у квартиру голосно гупнули та закрились. Саске, скинувши з ніг натерті шкіряні туфлі, зникає в чорному проході до іншої кімнати, а Наруто так і залишається стояти на місці, мов приклеєний. Він озирається навколо, звертаючи увагу на сучасний ремонт, дорогий декор, та зависає в розглядуванні кожної деталі.
Темні матові стіни, білі двері й меблі, світла дерев’яна підлога та жодних люстр. Простір окутувало пурпурове світло від неонових стрічок, створюючи комфортну та затишну напівтемряву. Проте надовго його погляд сфокусував акваріум. Стоячи у вітальні, він підсвічувався біло-блакитним, у ньому було багато красивого декору: мушлі, водорості, каміння і, здається, навіть корабель, та поміж ними метушило безліч малесеньких кольорових рибок.
Він невпевнено робить крок, а потім знову зупиняється. І куди йому йти? Чи можна йому взагалі тут ступати? Це неприємне відчуття, немов він без дозволу вривається в чужий спокій, зʼявляється щоразу, варто тільки переступити поріг не своєї квартири. Як це побороти, Наруто і гадки не має.
Він мовчить і тоді, коли в передпокої знову зʼявляється Саске та спирається плечем на стіну. Хочеться якось розірвати тишу, що сильно затягнулась та заполонила весь простір між ними, але голова зовсім відмовляється працювати. Все, про що він здатен думати, це людина навпроти нього, його голос, його погляд, його чорняве, пряме волосся, що переливається на світлі. Цікаво, чи мʼяке воно на дотик? Чи, можливо, жорстке й сухе, як у нього самого?
— Може хоч взуття знімеш?
Наруто здригається. Розуміння, що весь цей час він просто стояв, як бовдур, й роздумував, чи мʼяке в Саске волосся, накриває його так само неприємно, як злива може накрити взимку. Чому він взагалі почав про це думати? Яка взагалі різниця, яке там в нього волосся?
— Га? — перепитує він, намагаючись подумки приховати жар, що розливається в його тілі від сорому.
— Чай будеш, питаю? — всміхається Саске.
— А, так… буду.
— Тоді ходімо. Капці справа.
Скинувши нашвидкуруч взуття та встромивши ноги в білосніжні капці, Наруто поплівся за Саске. Як би він не намагався пояснювати собі, що не варто забивати голову всілякими дурницями, перед очима все одно бачить Саске, його волосся, його посмішку, губи, які він часто кусає…
— Який чай будеш? Є зелений, чорний, фруктовий, каркаде…
— Будь-який! — занадто голосно викрикує Наруто, сам собі потім здивувавшись. А коли він підіймає голову та бачить, як Саске тихо сміється, то різко випрямляється та підбігає до чайника. — Давай я допоможу тобі, — виправдовує власні дії, що в іншого викликає лише ще більший сміх. — Де в тебе чай? Я сам зроблю.
— Ти як дитина, — глузує з нього Учіха. Але коли бачить на собі злісний погляд, пояснює: — Верхня шухляда зліва.
Наруто зосереджує всю свою увагу на приготуванні чаю, сподіваючись, що хоча б це відволіче його від навʼязливих думок та образів. Він набирає в чайник води, відкриває шухляду та дістає першу коробку яка трапилась під руку. «Фруктовий чай», — блищить напис на пакуванні. Не задумуючись, заливає пакетики окропом, а коли робить крок назад, натикається спиною на чуже тіло. Від Саске, окрім тепла та алкогольного смороду, виявляється, лине ще й запах вишуканих парфумів.
— Може, відійдеш трохи? — невпевнено запитує він, відчуваючи легкий дискомфорт від свого становища.
— А якщо не відійду?
— Відійдеш. Інакше здам тебе в поліцію за розбещення повнолітніх.
Спиною відчуває, як грудна клітка Саске здригається від тихого хихотіння, від чого і самому хотілось розсміятися. Проте його тіло заціпеніло, немов готове вибухнути в будь-який момент, варто тільки ще раз доторкнутися.
Він обертається, вишукуючи поглядом вільний простір, щоб вийти з пастки. І, на величезне диво, Саске відходить, але пройти Наруто не встигає. Учіха підходить ще ближче притискаючи його спиною до стільниці. Їхні носи практично торкаються один одного.
— І за які ж такі розбещення?
У Наруто віднімає мову. Від чорних очей навпроти, від чужих парфумів, чий аромат переплітається із запахом алкоголю та змушує пʼяніти сильніше, ніж від «Кривавої Мері». Не встигнувши повністю поринути у забуття, його лишають цього тепла чужого тіла. Саске відходить від нього, а потім і зовсім йде в іншу кімнату, не отримавши жодної відповіді та залишаючи Наруто на самоті зі своїми сплутаними думками.
«Не думай, просто не думай про це…» — повторює він сам собі. Як же йому впоратися із цим серцем, що так невпинно колотиться? Що йому слід зробити, аби нарешті заспокоїтися? Але натомість він йде за Саске, що вже заховався за дверима іншої кімнати.
Обережно відчинивши двері, Наруто завмирає. Куди він потрапив? Це справді кімната простого смертного? Такі ігрові він бачив лише на фото в Інтернеті та в елітних комп’ютерних клубах. Стільки неонових стрічок та світильників в одній кімнаті на його пам’яті зустрічались лише у відповідних магазинах. Купу шафок і стелажів, заставлених різними рослинами, книгами, фігурками та іншими речами, і кожну річ хочеться розглянути.
— Рота закрий, бо зараз слина витече, — вириває з думок гордовитий голос Саске.
Наруто розвертається до нього й лише одними губами промовляє «ого», просто не в силі передати всі свої враження. А Саске у відповідь лише задоволено всміхається.
— Це ти ще мій комп не бачив.
Здається, найбільше здивування в житті Наруто вже пережив. Йому справді не хочеться це визнавати, але у нього не вистачило б смаку і грошей, аби зробити собі таку ж ігрову. Чого варті лише два стенди, повністю забиті мангою…
Зібравшись з думками, він зовсім незацікавлено видає:
— І для чого весь цей понт… — не вистачає тільки язиком цокнути. — Ти шо, геймер тіпа?
Вираз, якого набуває обличчя Саске, Наруто не подобається. Йому ніби беззвучно намагаються передати, щоб він закрив своє патякало та не повертався до цієї теми. Проте Саске голосно видихає і вже здається радше стурбованим.
— Не сміятись. Не розпитувати. Не засуджувати, — його голос звучить серйозно. — Іноді стрімлю, як час є.
— О-о, он воно шо, — зі смішком видає Наруто. — Покажеш? — не дочекавшись відповіді, підходить ближче до столу, на якому розміщується компʼютер з трьома величезними моніторами.
— Я ж просив, не розпитувати.
— Ти завжди такий?
Саске на мить зупиняється та розвертається. Його підняті брови дають зрозуміти, що суть запитання до нього не дійшла, і він застиг, аби почути хоча б якесь пояснення. Проте Наруто мовчить, не поспішаючи що-небудь пояснювати. Його погляд спрямований на чужу грудну клітину, що видніється з-під напіврозстібнутої сорочки.
— Який «такий»?
— Ніякий, — різко закриває тему Наруто. Одна тільки думка про те, що він робить, змушує хотіти щосили вдаритися головою об стіну. Тому далі думати про це немає жодного бажання. — Давай, показуй вже, що ти там стрімиш.
Задоволена посмішка Саске ховається у нього за спиною, тож її не помітно. Підходячи до столу, він зупиняється біля величезного крісла, запрошуючи Наруто сісти. Щось здається неправильним у цьому жесті, але ж той сам на цьому наполягає, хіба ні? Він плюхається на м’яку оббивку й купу подушок і немов тоне, але відчуваючи, як Саске стає поруч, різко випрямляється і підсовується ближче до комп’ютера.
Системний блок увімкненого компʼютера також блимає зсередини різнокольоровим неоновим світлом. Наруто вже зовсім не здивований, певно, обідок туалету теж неоном підсвічується. Іншого й не варто чекати від людини, яка, здається, дупу грошима підтирає. Це теж варто перевірити. Але все ж, Наруто думає про те, що виглядає все це до біса стильно й атмосферно. Можливо, він хотів би собі те ж саме, проте нізащо не визнає, що йому заздрісно.
— Слухай, а…
— Ось це… — несподівано після довгого мовчання перебиває Саске, відкриваючи першу гру, — я стрімлю найчастіше, хоча й граю не дуже добре. Глядачам подобається дивитися, як мене постійно вбивають.
Коли на моніторі зникає вікно завантаження та зʼявляється перше меню, Наруто згадує, що все це йому здається вже знайомим. Оглянувшись довкола ще раз, він тільки зараз помічає, що цю кімнату точно десь бачив, а гра, яка запускається на компʼютері, змушує і зовсім здригнутися.
— Так це ти той скажений, якого моя дочка дивиться?!
— В сенсі? — не розуміє Саске, косо спостерігаючи за змінами емоцій на обличчі Наруто.
— Скільки разів я їй казав не дивитися цю дурню, а вона ж не слухає! Ото надивилася таких як ти, а потім матюкається на всіх!
— Дурню? — єдине слово, що змушує Учіху образливо скривитися.
— Це через тебе вона почала! — голосно викрикує Наруто, вказуючи пальцем на обʼєкт своєї злості.
Проте на обличчі того не зʼявляється ні краплі каяття. Натомість лише нотки глузування та незрозумілої іронії. Здається, совість Саске десь глибоко й давно спить.
— Не мої проблеми, — зі знущанням промовляє Саске та повертає всю свою увагу до гри. — Ось, тут можна…
Говорить він багато і захоплено. Пояснює, за що відповідає кожна клавіша на клавіатурі та як правильно битися, аби не програти. Першим вбивають Саске. Той, злісно насупившись, всіма силами стримується, аби не заволати на всю квартиру якийсь злий жарт про чужу маму, а Наруто з цього смішно. Спостерігавши за цим деякий час, він і справді починає розуміти, чому Хімаварі так любить цього «Uchiha Pro Gamer». Але ох і дурнувата ж у нього назва…
Трохи відволікшись від гри, Наруто зауважує як сильно нагнувся Саске над столом. Він опинився критично близько біля його обличчя, так, що чутно його дихання.
— То що в тебе з компом? — тихо запитує він і підіймає голову ще вище, вдивляючись в напружене обличчя навпроти.
Навʼязливі думки поступово починають брати верх. Боротися з бажанням опинитися ближче до Саске стає практично неможливим, ледь не безглуздим завданням. Тому Наруто виправдовує все тим, що у квартирі холодно, а біля нього просто тепліше.
— Гріється, — напівпошепки відповідає Саске та повертає голову. Вони стикаються поглядом й все в Наруто завмирає, аби через мить пришвидшитись у тричі. — Може термопаста погана.
— Може, — одними губами відповідає він, відчуваючи ними чужий теплий видих.
Його шкіра покривається ознобом від усвідомлення того, наскільки вони близько один до одного, а десь всередині починає розгоратися дивне бажання. Звідки воно взялось? Наруто сам не в змозі зрозуміти, але… йому хочеться поцілувати Саске. Хочеться притиснутися до нього всім тілом та доторкнутися нарешті до його воронячого волосся. Хочеться покусати його, змусити шипіти, хочеться яскравих відчуттів, перемішаних з несильним, пʼянким запамороченням.
«Ну ідіот, Наруто, справжній ідіот!» — звучить в голові власний голос. — «Ти справді хочеш Саске? Чоловіка?!»
Повертається Наруто в реальність від чужого гиготіння. І чому тому знову смішно?! Але, зиркнувши в його очі, помічаєш там відблиск чорного, точно небезпечного, вогню. І миттю в середині все кинулось в жар. Так люди не дивляться, не маючи ніяких підлих намірів.
Не встигнувши нічого сказати, все в Наруто завмирає, коли на власних губах відчуває чужі. Пересохлі, тонкі, дещо грубі та… чоловічі. Саске навіть не старається бути показово ніжним. Він боляче кусається, необережно пришвидшується та всіма силами показує, що стримувати своє бажання більше не збирається. Він обережно, не розриваючи поцілунок, повертається до Наруто, хапається одною рукою за чуже передпліччя, а іншу кладе на шию, закриваючи всі шляхи для відступу. Здається, Саске не звертає жодної уваги на те, що Наруто так і сидить зовсім нерухомо, не зробивши абсолютно нічого.
Він відчуває, як усередині нього з голосним тріскотом ламаються власні принципи, установки та переконання. Вони розсипаються так стрімко, що Наруто, захопившись, навіть не помітив, як Саске вже відсторонився і дивиться на нього насмішливим поглядом.
— Скажи чесно, це твій перший поцілунок?
Відповідати Наруто не збирається. Доламавши останню гордість, він сам хапається за Саске та міцно цілує його, дозволяючи собі з головою впасти в цю глибоку чорну безодню. Виявляється, це боляче. Відмовлятися від власних поглядів, з якими жив все життя. Боляче відчувати себе не таким. Але коли Саске притискається ще ближче, шумно видихає та тягнеться руками до чужих стегон, всі думки в раз вимітаються з голови.
Про це ніхто ніколи не дізнається, воно залишиться в спогадах темної ночі, назавжди зостанеться нікому не відомою таємницею. То яка різниця, що він зараз робить? Яка різниця, з ким? Немає більше сенсу перейматись.
Наруто занурює руку в чорняве волосся, грається з чужими пасмами, такими м’якими на дотик. Чомусь він був переконаний, що ті виявляться жорсткими та сухими, немов пір’я ворона. Жорсткими, як і його характер, наповнений вічним, просто нескінченним сарказмом.
Все навколо вже втратило своє значення. Наруто здається, що те, що оточувало його ще кілька секунд назад, зникло: кімната, наповнена неоновими ліхтариками, якась дурнувата гра на комп’ютері, засохла термопаста... Залишився тільки він і Саске. Губи Саске, які невпинно цілують, руки Саске, які не відпускають ні на мить — тільки сильніше розганяють тепло по всьому тілу, змушуючи ледь не задихатися. Гарячі видихи самого Саске та його серцебиття, які остаточно вибивають контроль над власним тілом.
— Ти такий нетерплячий, — відривається Учіха від його губ та, усміхаючись, облизує свої. Чи втрачає Наруто від цього розум? Питання настільки безглузде, що він би розсміявся в обличчя тому, хто його запитує.
— Заткнися, — тільки й може сказати він та знову потягнутися за поцілунком. Проте, як виявляється, Саске той ще провокатор. Він вправно відхиляється та стріляє в нього поглядом, наповненим безліччю гарячих іскор.
— Хочеш мене? — звучить охрипло, але так солодко.
І Наруто завмирає.
Одне діло — признатися собі в дивних бажаннях. Думки, на щастя, ніхто читати не вміє, все, що він здатен визнати в голові так і залишиться при ньому, ніхто про це не дізнається. Але коли потрібно ось так, в голос озвучити всі приховані бажання, які дуже хотілося б залишити у секреті навіть для себе – хочеться крізь землю провалитися. Ким же тепер він буде, якщо скаже все прямо, так, як є?
Певно, Саске помічає цей потік думок, який прямо зараз бушує в голові Узумакі. Прикусивши нижню губу, він кладе руку на обличчя Наруто, ніжно проводить долонею по вилиці, торкається пальцями підборіддя та підсуває його обличчя ближче. Коротко цілує, прикушує Наруто за губу, змушуючи невдоволено зашипіти, та віддаляється, притулившись натомість до вуха.
— То як, — шепоче він, — хочеш?
Байдуже. Однаково. Все одно.
— Хочу.
І він в мить отримує те, чого так хотів. Полумʼя чужих губ на своїх, гаряче тепло, від якого неможливо відвернутись. Наруто, що так давно не відчував цієї палаючої ласки, притискає до себе Саске та хапається руками за все, що тільки може намацати, підбираючись під одяг. І йому хочеться ще, ще і ще.
Не розриваючи поцілунок, він повільними кроками виходить з кімнати, і Саске, підхоплюючи намір, завертає його в коридор. Наруто йде впевнено, ніби знає цей дім, немов власний. Куди так несуть його ноги? Але це питання його хвилює мало.
Спиною він проходить в іншу кімнату, як виявилося, спальню, вкладає Саске на ліжко, а сам непристойно опиняється між його ногами та нависає зверху. Ледь відірвавшись від поцілунку, щоб перевести подих, помічає на собі матовий звабливий погляд чужих очей, розпухлі рожеві губи та грудну клітину, що швидко й ритмічно піднімається та опускається.
Сьогодні Наруто остаточно втратить здоровий глузд. А, можливо, вже втратив.
На дворі темна, усипана зорями ніч, що рідко зустрічається у великому місті. З вулиці періодично чути гуркіт машин, іноді тихі голоси. А на кухні все ще стоїть забутий фруктовий чай. Вже зовсім холодний…
***
Прокидається Наруто від різкого головного болю. Скривившись та пробубнівши щось незадоволене, він встає з ліжка і на якийсь момент нерухоміє. Знаходиться він не вдома — ця світла кімната з дизайнерськими меблями та рослинами майже на кожному куточку не має абсолютно нічого спільного з його новою пустою квартирою. На його тілі немає жодного одягу, а голова продовжує боліти так сильно, ніби вчора його декілька разів приклали нею об підлогу.
Розімʼявшись від сну, Наруто оглянувся навколо, намагаючись знайти хоча б якесь пояснення, де він та що тут забув. І ось його пояснення лежить на іншому краю ліжка, заплутавшись в чорних пасмах, тихо розмірно сопе та ні про що не турбується.
А Наруто немов холодною водою облило.
Спогади накривають його величезною хвилею, теплом чужих фантомних рук пробігаються по його тілу, підбираються до вуха та голосно й жарко видихають. В голові звучить чужий охриплий голос, що шепоче дурнуваті жарти та різні непристойності, перед очима зʼявляються чорні чужі, в яких не помітно нічого, окрім звірського бажання.
Наруто махає кілька разів головою, намагаючись позбутися навʼязливих спогадів, але виходить у нього погано. Він повільними кроками обходить ліжко, поглядом вишукуючи власний одяг. Знайшовши, швидко одягається та йде геть з цієї квартири.
Як він взагалі міг це допустити? Залишити Хімаварі одну на цілу ніч та навіть ні разу їй не написати? Чим він тільки думав, коли йшов вчора у той бар? А чим він думав, коли їхав до Саске?!
Наруто викликає таксі та не помічає, як приїжджає додому. Голова зайнята зовсім іншим, чимось далеким та недоступним цьому світові, чимось, що тільки при одній згадці про себе хочеться зникнути безслідно і назавжди.
Квартира, така ж сіра, як і минулого дня, зустрічає його несвіжим повітрям. Здається, ніби по кожному куточку квартири заховалися чорні тіні. Вони, дізнавшись його величезну таємницю, мовчки та з засудженням спостерігають за ним, його рухами й тихо шепочуть бридкі речі.
Хочеться втекти. Але замість цього він знімає взуття та проходить в кімнату Хімаварі, двері якої виявляються відчиненими. Дівчинка, почувши тихі кроки ззаду, відривається від телефону та повертається до батька, що винуватими очима дивиться на неї, не в змозі підібрати потрібні слова.
— Ти вже не спиш… — видихає Наруто та проходить далі.
— Ти де був? — запитує Хімаварі, спостерігаючи за кожним його рухом.
— Я… — він так і зупиняється, й гадки не маючи, що варто говорити в таких ситуаціях. — Пробач, у мене були важливі справи.
Здається, дівчинка цим словам не вірить. Її примружені оченята так і світяться підозрою й недовірою. Ох, і за що Наруто це все?!
— Що за справи?
— Дуже важливі дорослі справи, — продовжує він брехати. По виразу обличчя він розуміє, що Хімаварі це все не подобається, але не казати ж йому правду! — І зараз мені треба їхати та співбесіду. Посидь, будь ласка, ще трішки сама, добре? Тато приїде і купить багато-багато смачненького!
На обличчі дівчинки відразу зʼявляється посмішка. Посміхнувшись їй у відповідь, Наруто виходить з кімнати, швидко приймає душ, перевдягається та вибігає з квартири. В голові все ще зʼявляються образи минулої ночі, але він не дає їм взяти контроль над розумом. Все, про що він може зараз думати, це співбесіда, робота і гроші, аби його улюблена донечка і далі могла отримувати все, чого тільки побажає.
Наруто забігає в маршрутку, яка має зупинятися неподалік потрібного офісу. Дивлячись у вікно, він очима хапається за якісь споруди, дерева, іноді памʼятники, аби тільки не заснути та не проїхати потрібну зупинку. А коли виходить, оглядається, очима вишукуючи високу напівскляну споруду. І, побачивши її, чомусь відчуває неприємне тремтіння. Його немов застерігають, просять зупинитися. Але Наруто не вірить у передчуття.
Промайнувши перехрестям, він проходить в середину будівлі, де його зустрічає молода дівчинка-адміністратор.
— Вітаю, чим можу Вам допомогти? — запитує вона, посміхаючись.
— Доброго ранку, — тихо вітається Наруто, сподіваючись, що запах алкоголю за цей час встиг вивітритися. — Мене покликали на співбесіду.
— Узумакі-сан? — у відповідь упевнений кивок. — Другий поверх, третій кабінет зліва.
Подякувавши та вклонившись, Наруто направляється у бік сходів, розглядаючи приміщення навколо. Його неабияк дивує кількість рослин, якими заставлено практично кожне вільне місце. Вони нагадують йому ту красиву кімнату з підсвіткою, а разом з нею й людину з шовковистим чорним волоссям та дурнуватим характером, яка, напевно, залишиться тільки в памʼяті. Наруто лише сподівається, що вони більше не зустрінуться. Він не хоче знову згадувати зраду своїм принципам. Не хоче знову відчувати тепло чужих грубих рук на своєму тілі та низький шепіт біля вуха. Це все було помилкою, про яку ніхто не має дізнатися, а він має забути.
Але забути не виходить. Глибоко в душі він хоче хоча б на мить повернутися в цей момент.
Наруто зупиняється навпроти дверей. Те, що за ними, може вирішити його життя в найближчі роки, дати стабільність, досвід, кар’єрний розвиток. А може і ні. Від цього незнання стає трішки моторошно. Але зробивши глибокий вдих, він стукає у двері, відчиняє їх та заходить всередину.
— Доброго ранку, мене звати Узумакі Наруто і я… — договорити не вийшло. Йому раптом бракує слів і повітря, в кабінеті стає неймовірно душно, так, ніби тут кондиціонер працює на обігрівання.
Навпроти, сидячи за довгим білим столом, пильно спостерігає власник чорного волосся і тих самих темних очей.
— Доброго ранку. Прошу, сідайте.
***
Повільно зупинившись, Наруто зігнувся над перилами, спостерігаючи за яскравими відблисками води. Рука сама потягнулась до кишені за упаковкою, але знайшла тільки запальничку — цигарок не було. Видихнувши, він підіймає очі, дивлячись на розгорнутий краєвид міста. Сіре, метушливе, покинуте всіляких емоцій. Місто, в якому, здається, немає ніякого майбутнього.
Наруто дивиться на Саске очікуючи так, немов той зараз видасть цілу промову. Він сам не знає, що хоче почути, але чужа серйозність, невпізнання та холод в очах бʼють боляче.
— Отже… Узумакі Наруто? — підіймає очі Саске.
Байдужість. Немов чужі й не бачились ніколи. Здається, ще годину тому Наруто ледь не мріяв про те, аби більше його життя не перетнулося з життям цього чоловіка. Але, не отримавши від Саске нічого, окрім тихого й водночас незацікавленого голосу, серце його залилося тугою. Минула ніч раптом стала для Наруто значущою. Чомусь тільки після ще однієї зустрічі він почав думати про те, що, напевно, був би не проти побачитися ще раз. Пограти в якусь гру, на кшталт тої, в яку грає Саске, сходити в черговий бар, провести час разом, навіть якщо все закінчиться так само.
Але такого не буде. Сам же хотів ніколи більше не зустрітись.
— Дякую за Ваші відповіді, — стискає губи Саске, і на мить Наруто здається, що голос його здригнувся.
Чомусь серце колотиться так швидко, воно немов чекає, що ось-ось він скаже, ось-ось він щось зробить. Що-небудь, аби тільки не пусте ігнорування.
— Що ж, дякую Вам за ваш приділений час. Приємно було мати з Вами справу, проте, мушу повідомити, що Ви нам не підходите, — Саске зазирає Наруто прямо у вічі, приховуючи натомість свою душу. — Ми шукаємо спеціалістів з дещо іншим напрямком. Гарного Вам дня.
Покрутивши запальничку в руках, Наруто кладе її назад в кишеню та розвертається додому, його вже, певно, зачекалась Хімаварі.
***
Зачинивши за собою двері, Саске скидає з ніг взуття та голосно видихає. Скільки сьогодні співбесід він провів? Пʼять? Десять? Сто? Здається, рахувати він припинив саме тоді, коли до кабінету увійшов Наруто. Увійшов та дивився на нього так, що хотілось крізь землю провалитись. Він хотів було щось сказати, але не зміг. Злякався. Злякався помутніння у розумі й свого тремтячого голосу, коли дивився на Наруто. Не могла одна ніч ось так просто перекреслити свої колишні почуття.
Пройшовши в кімнату, Саске завалюється на ліжко, повертається й помічає на підлозі картонну упаковку. Цигарки. Піднявши, він мляво крутить її у пальцях та роздивляється так, ніби ніколи такого в руках не тримав. Він хмикає у відповідь на власні думки, та, знизавши плечима, йде на кухню.
Знайшовши сірники, Саске підпалює одну цигарку, довго крутить її в пальцях, а потім вдихає нікотиновий дим. І починає кашляти.
«Гидота», — вголос говорить він та гасить ворога всіх зожніків.
Все. Більше вони з Наруто не перетнуться.
Недовго думаючи, Саске викидає упаковку у смітник.