Chapter Text
Герміона Грейнджер сиділа за своїм столом у Департаменті магічного правопорядку, оточена стосами пергаменту й запахом дешевої кави міністерства, який просочився в стіни. Сім років. Сім проклятих років вона віддала цьому місцю, виправляючи помилки, заповнюючи звіти, розплутуючи бюрократичні вузли. Її розум, гострий як лезо, і її магія, здатна затьмарити половину міністерства, загрузли в рутині. Вона заслуговувала на більше. Вона це знала. І сьогодні вона нарешті вирішила діяти.
......
Герміона Ґрейнджер не мала серйозних стосунків із моменту розриву з Роном — а це, Мерлін їй свідок, було близько чотирьох років тому. Не тому, що вона не хотіла кохання, а просто тому, що в неї не було часу. Вона була працюючою жінкою, яка самостійно виховувала доньку. А це, погодьмося, не надто просто — особливо якщо ти сама Герміона Ґрейнджер.
Тому ні, нікого вона в своє життя пускати не збиралася. Не зараз. Не тоді, коли мала чітку мету — стати першою жінкою Міністром магії до тридцяти років.
Але вона все одно залишалася жінкою. Жінкою, яка мала овуляцію і, скажімо так… певні потреби.
— О, Мерлін, — пробурмотіла вона.
Коли востаннє в неї був секс?
Доволі давно.
Герміона відчинила шафу й дістала невелику коробку. Куточки її вуст піднялися в усмішці. Усередині лежали кумедні магічні іграшки — подарунок від сестер Парваті: “екстрений набір” для відьми, в якої немає часу на побачення.
— Ось де ти, мій маленький помічнику, — прошепотіла вона, витягаючи вібратор у формі золотого снічa.
Це не було жалюгідно. Це було практично. Одне коротке відео — і вуаля, проблему вирішено.
Вона вже збиралася вимкнути відео, коли раптом —
Тук-тук.
— Мерлін! — прошипіла вона, зіскакуючи з ліжка й хапаючи кляту гудячу штуку, але вона не вимикалася.
Ідеально.
У дверях з’явилася маленька фігурка — скуйовджене біле волосся, сонні бліді очі.
— Я не можу заснути, — пробурмотіла дитина.
Герміоні вистачило однієї секунди, щоб розтанути. Вона підхопила малу на руки, наче найдорожчий скарб у світі.
— Маленька, — прошепотіла вона, заносячи її назад до ліжка.
— Я не маленька, — обурилася дівчинка, звузивши очі, розглядаючи руку Герміони. — Це що, сніч? Ти ж ненавидиш квідич.
— Ні-ні, звісно ж ні, — засміялася Герміона, ховаючи іграшку за спину. — Тітка Джинні подарувала, але він не вимикається, — додала вона з удаваним обуренням.
Широкі очі малечі піднялися до її обличчя — цей погляд завжди відчував усе.
— Коли в тебе буде хлопець? — спокійно запитала вона.
Герміона кліпнула.
Чудово. Навіть ця маленька істота вважала її жалюгідною.
— Мені не потрібен хлопець, — відмахнулася вона.
— Справді? Тоді навіщо ти користуєшся тими іграшками для самотніх жінок? — дівчинка підняла брову.
Герміона завмерла. — Звідки ти про це знаєш?
— Побачила у спогадах тітки Джинні. І ще багато чого, що діти взагалі не повинні бачити, — відповіла вона так буденно, що Герміона ледь не захлинулася повітрям.
— Що я тобі казала про читання думок? — почервоніла Герміона й відкинула пасмо волосся з обличчя.
— Не можна читати думки інших. Бо мене заберуть. Хоча, якби спробували — нічого б не вийшло. Ти ж наймогутніша відьма у світі.
Герміона пирснула.
— І ти мрієш про чоловіка, якого, за твоїми словами, нам не потрібно.
— Я не… — почала вона, але вже сміялася, задихаючись.
Мала просто глянула на неї тим хитрим, занадто дорослим поглядом.
— Безглузда дитина, — прошепотіла Герміона, обіймаючи її.
— Це правда! — вигукнула мала, вириваючись з обіймів.
— Мені не потрібен хлопець, — м’яко повторила Герміона.
— Чому? — тихо запитала дитина. — Через мене?
Герміона здригнулася. Ці слова влучили просто туди, де жили всі її страхи.
— Ні, — відповіла вона занадто швидко. Занадто голосно.
— Ти не любиш сім’ю? — пролунав тихий голосок після паузи.
— Ти і є моя сім’я, — відповіла Герміона з легкою усмішкою.
Але дитина похитала головою з дитячою впевненістю.
— Справжня сім’я — це мама і тато, — вимовила вона повільно, чітко артикулюючи кожне слово.
Герміона завмерла.
— Ти хочеш тата? — обережно запитала вона.
— Ні, — мала заперечно хитнула головою. — Але статистично сім’ї щасливіші, коли є тато. І в тій дорогій школі, куди ти мене відправила, всі пліткують, що ти мати-одиначка, яка завагітніла ще в школі.
— Ти ж знаєш, що це неправда, так? — сказала Герміона.
— Так, мамо. Але діти бувають дуже жорстокі. Особливо багаті, якими кишить ця школа.
Герміона м’яко всміхнулася, проводячи пальцями по її світлому волоссю. — О, повір мені, я дуже добре знаю, як це.
— Тоді знайди нам тата, щоб ми могли хоча б вдавати круту сім’ю, — серйозно заявила мала.
— Маленький диктатор, — засміялася Герміона. — Кого виховала, того й маєш.
……
Була п’ятниця, і Міністерство гуділо в передчутті вихідних. Усі поспішали до пабів, сміялися, плескали один одного по плечу. Всі, окрім неї. Герміона сказала, що поспішає до Джинні. Але правда була простішою: вона просто не хотіла пити з цими людьми. Їхні жарти, погляди, зверхність — усе це душило її.
Вона вже прямувала до ліфта, коли почула голоси за рогом. Знайомі голоси — двоє колег, Фінч і Колтрейн, які завжди вважали себе дотепнішими, ніж були насправді. Герміона зупинилася, притиснувшись до холодної стіни, коли почула своє ім’я.
— Чому Ґрейнджер просто не може розслабитися? — насмішкувато кинув Фінч.
— Ага, ти про її запит на переведення? — відповів Колтрейн. — Золота дівчинка ніяк не зрозуміє, що війна закінчилась. Її блиск уже не такий важливий.
Фінч засміявся, і цей сміх ріжучою хвилею вдарив по її нервах.
— Так ніби вона колись справді сяяла. Насправді вона просто чергова незадоволена баба. Нічого нового. Вони всі такі, коли не отримують хорошого… ну, ти розумієш.
Кров Герміони закипіла. Її пальці судомно стиснулися навколо палички в кишені.
— О так, — додав Колтрейн, — важко уявити, щоб хтось у неї закохався. Навіть у сквиба не зміг би піднятися на неї.
Вони зареготали ще голосніше.
Вона більше не могла терпіти. Магія вирвалася з неї хвилею — і повітря пронизав гучний тріск Апарації. Чоловіки різко обернулися… але побачили лише порожній коридор.
……
— Можна я позичу дитину? — голос Джинні пролунав у вітальні, коли вона вийшла з каміну.
— Навіщо? — буркнула Герміона, навіть не підіймаючи очей від документів, які переглядала.
— Бо тобі вже давно треба з кимось переспати, — Джинні, на шостому місяці вагітності, підійшла ближче й поклала руку на документи Герміони.
— Що?! — Герміона здивовано підняла погляд на Джинні.
— Герміоно, коли ти востаннє виходила кудись? На побачення? На вечірку? — наполягала Джинні, сперши руки на живіт.
— А ти? — відрізала Герміона, кивнувши на живіт подруги. — Ми… — вона махнула рукою між ними, — просто не маємо часу на таке, Джинні.
Джинні на мить замовкла, стримуючи сміх.
— Ну, я — так, але ти ж…
— Без але, — перебила її Герміона, прибираючи руку подруги. — У мене купа невідкладних справ: комітети, суди, проєкти — обирай будь-що.
Джинні рушила за нею, не відстаючи.
— Та ти ж могла б вийти… хоча б на одну ніч. Світ не завалиться.
— Я не можу просто так залишити дитину — заради себе. Ти не розумієш. Це тепер моє життя, — спокійно, але твердо сказала Герміона.
Вона давно переконала себе в цьому. Навіть дитина не раз питала, коли ж у неї з’явиться хлопець, але… це не так просто.
І ніколи не буде простим. Бо впустити когось у життя — це не просто сміятися чи триматися за руки. Це впустити когось у свій досконало впорядкований світ — мов у чарівну бібліотеку, де лише ти знаєш, що й де стоїть. А потім пояснювати кожну дрібницю. Один раз. Два. Сто. Поки він усе не вивчить. А потім ти починаєш виправдовуватись, чому саме так. Виснажливо.
— Гаразд, — зітхнула Джинні й важко опустилася поруч, поклавши голову їй на плече
— Де ти бачиш себе через п’ять років? — раптом тихо спитала вона.
Герміона пирхнула.
— О, тепер у нас співбесіда?
Джинні штовхнула її ліктем, вимагаючи відповіді.
— Мені буде тридцять два… — Герміона замислилась на мить. — Я буду міністром магії. А моя донька піде до Гоґвортсу або Ільвермоні…
— А як же кохання? — підколола Джинні.
— Джинні, я — Герміона Ґрейнджер. Яке кохання?
— Палке, як ти сама, — хитро сказала Джинні.
Герміона закотила очі — саме в ту мить з каміну вийшли ще дві постаті.
— Вгадайте, хто приніс шоколадний чізкейк і гарбузовий сік? — проспівала Парваті, тримаючи контейнер у руках, наче трофей. Поруч стояла Падма з м’якою, але впевненою усмішкою.
Герміона примружила очі.
— Що це? Якась домашня змова?
— Ніякої змови, — рівно мовила Падма. — Ми крадемо дитину на ночівлю.
— Перепрошую? — Герміона глянула вниз на дівчинку, яка вже напіввзута, з наплічником на плечі, наче чекала цього моменту вічність. — Ти знала?
— Ти ж сама казала, що я колись зможу залишитися в них. Сьогодні — це колись, — гордо відповіла дитина.
— Сьогодні — це колись? Я такого не казала… Ох, Мерлін… — Герміона провела рукою по волоссю й кинула злий погляд на Парваті. — Завтра школа.
— Сьогодні п’ятниця, — нагадала Парваті.
— А в мене робота.
— Переживеш, — з усмішкою сказала Падма, беручи дитину за руку, як людина, яка вже виграла переговори.
Герміона склала руки на грудях.
— Ви все це спланували.
Парваті лише хижо посміхнулася.
— Ти ж знаєш, що таке косметика, так?
Герміона втупилась у неї, навіть не кліпнувши.
— Ти схожа на домашнього ельфа, — невинно додала дитина.
Герміона кліпнула, шокована булінгом від власної дитини. Парваті вже встряла:
— Та вона схожа, бо працює цілодобово, — наспівно сказала вона, театрально закотивши очі.
— Бо я працюю, — огризнулась Герміона. — А ви дві? Професійні нероби у дикретній відпустці? Чому б вам не…
Дитина мовчки потягла сестер до дверей.
— Почекайте, — різко глянула Герміона. — Ви серйозно? Ви справді забираєте її отак, у п’ятницю? Без мене?
Погляд Парваті пом’якшав, вона кивнула Падмі, і та вивела дитину.
— Гаразд, мала, ходімо, — почула Герміона голос Падми, а тоді двері клацнули.
— Гей, — м’яко сказала Парваті.
Герміона зітхнула, обійнявши себе руками. Волосся зібране в безладний пучок, очі пекли після довгого дня за документами.
— Я ж писала тобі, пам’ятаєш? — лагідно нагадала Парваті.
— Так, але… може, я просто ревную. Бо це — лише дитина, — спробувала пожартувати Герміона, але голос вийшов глухий.
Вона була виснажена.
Парваті поклала руку їй на плече.
— Гермі… — тихо сказала вона, дивлячись прямо в очі. — Коли ти востаннє справді відпочивала, га?
— Відпочивала? Серйозно, Парваті? — хрипко перепитала Герміона..
— Ти працюєш день і ніч без перерви.
Герміона видихнула, коли Парваті прибрала пасмо волосся з її чола й легенько поплескала по руці.
— Дай собі хоч трохи перепочити.
Ні, зараз їй хотілося зламати щось інше. Бажано — обличчя Парваті. Або власний череп.
— І дитина потребує нормальної їжі, — підколола Джинні, підходячи до них.
— Іди ти, — закотила очі Герміона. — Та ти ж сама не вмієш готувати.
— Джинні… — попередила Герміона. Вона не хотіла цієї розмови.
Джинні кивнула, підійшла ближче й обійняла її. Герміона не відсторонилась.
— Я пишаюсь тобою, Гермі, — тихо сказала Джинні.
Герміона мовчала, дозволяючи їй погладжувати волосся.
— Але ти маєш відпочити й залишити все на нас, — прошепотіла Джинні.
— А якби в мене була паличка в руках, я направила б її на вас, — буркнула Герміона.
— Ми теж тебе любимо, — усміхнулась Парваті, кладучи руку на дверну ручку. — І, будь ласка… вибери найкращого маґлівського хлопця з усіх.