Work Text:
— Схоже, мені це подобається. Коли… ну, душать. Тягають за волосся. Кидають об стіни, — між його зубами затиснена сигарета. Ти дивишся на нього тяжкими очима, на яких висохла пелена сліз. У нього той самий пробір і та сама щербата чванливий усмішка, бліда шкіра, розсип загоєних прищів у кутику щелепи, пропущені штрихи щетини на шиї. Він не змінився з того часу, але ти все одно не розумієш, хто це.
— І навіщо?
— Що — навіщо?
— Навіщо тобі це подобається? — запитуєш ти і відводиш погляд на небо. Сіре. Пластівцями падає сніг на його чарівні плечі і твою закохану голову.
Він мовчить.
— Через біль ми пізнаємо себе.
Тепер мовчиш ти.
— А навіщо пізнавати себе через інших людей?
Він видихає дим востаннє і гасить цигарку об перетинку шкіри між великим і вказівним пальцями. Запечений слід румʼяніє. Ти очікуєш від нього хоч здавленого «ой», але він тихий.
— Тому що вони лікують після того, як завдають шкоди. Вони піклуються, аби ти не помер, бо тоді доведеться відповідати за вчинки перед законом.
— Ти просто не зможеш зупинитися, правда? Почнеш себе різати з плечей і закінчиш на венах.
— І стечу кровʼю.
— І стечеш, — повторюєш ти. Сніг плутається у його віях, коли він опускає очі донизу, на свою долоню із вузлуватими пальцями і квадратною нігтьовою пластиною. Тобі подобаються його руки і завжди подобалися. Їх легко уявити у винній калюжі крові; мʼязи посмикуються, пускаючи дрібні хвильки, а потім назовсім завмирають.
Коли ти дивишся на нього ще раз, то розумієш: він скоро піде. Але ти не зробиш нічого, аби запобігти цьому. Ти не знаєш, як захистити його від всесвіту, не вмієш ставати щитом від бід і більше не зможеш злизувати сльози з його щік. Одного разу сповнившись болем, ти більше не можеш відливати його тягар собі. У тобі більше немає місця.
— А ти?.. — запитує він.
— А я залишусь.
Його очі здивовані. Брови підіймаються лише на хвилю, маленька мімічна погрішність, яку він допустив через тютюнове марево, а потім знову насуплюються. Ти любиш цю складку. Ти любиш морщинки у кутику очей. Ти любиш вуха і те, як вони припідіймаються, коли він посміхається. Ти так любиш оболонку і так сильно плутаєшся у нутрощах.
— Ну чудово! Залишайся. Гний тут! Тебе нічого не чекає. У це місто перспектива навіть не зупинялася на перекур. Ти вгробиш свою молодість.
— Коли приїжджатимеш повз мене на «мерседесі», обовʼязково помахай мені. Посигналь, принаймні, — ти починаєш злитись. Ні. Чи це точно гнів? У грудях тепло. У носі щипле. Цікаво: зіниці розширені чи звужені? Може, чисто фізіологічні ознаки допоможуть зрозуміти тобі, що ти відчуваєш. Ти не знаєш. Декілька років тому міст між твоїм тілом і розумом обвалився і тепер ти просто не розумієш.
Він нічого не відповідає і йде. Ти дивуєшся тому, що і твій мозок, і твоє тіло залишається там, де було. Не біжить до нього, як собака, не кидається у ноги й не благає.
З неба валить сніг. До пальців давно вже не доходить кров. Так холодно, так холодно, що хочеться скрутитись в калачик на маминому ліжку і зануритись у спогади про гаряче сонячне літо, морозиво, яке тане на жарі й скрапує на язик.
***
Він не доживає до двадцяти. Це очевидно. Ти стоїш навпочіпки, висмикуючи голими руками бурʼяни, якими заросло все довкола його могили. Квіти тут не прийнялися. Напевне, замало вологи. Чи забагато? Мама б знала, але вона спочиває на іншому цвинтарі. Можливо, треба менш вибагливі квітки. Щось таке простеньке, яке радо пустить своє коріння. Яке перетерпить і грози, і сніг, і людей, які топчуться. Треба буде спитати продавчиню у квітковому.
Ти розблоковуєш телефон і бачиш, що там немає жодних повідомлень, окрім спаму на пошті. Витираєш піт з чола й опускаєшся на лавицю. Брудними від землі пальцями набираєш лихоманкове повідомлення у відповідь на рекламу мистецьких курсів і просиш, аби тобі допомогли.
Ну, будь ласка. Будь ласка. У тебе зовсім нема нікого, крім нього — і навіть його нема. Ти не зможеш вдавати, що усе в порядку. Ти не можеш спати по ночах, прокручуючи сценарії, де все таки кидаєшся йому у ноги і вмовляєш не йти. І він не йде. Тільки чомусь на підсвідомості скрегоче знання, що все одно б закінчилось тут. Усе одно б довелося думати, які б квіти посадити.
Немає зʼєднання з інтернетом.
Спробуйте ще раз.
Ти завжди залишаєшся — і це твоя найбільша біда.
Ще раз.