Chapter Text
Крижаним стогоном завив вітер, здіймаючи за собою сніг, обламані сухі гілки та маленькі камінці. Віхола тряхнула нечисленними деревами та лише сильніше заревіла поміж порожніх північних полонин. Тут, де температура ніколи не підіймається вище нуля, природа – головна хазяйка та безжалісна суддя, що не милує слабких та безпорадних. Врешті, сніг прибився до землі, де-не-де формуючи кучугури, а вітер вщух, тепер занурюючи байдужі до всього світу краєвиди у зловісну тишу.
Темною вервечкою, яскраво вибиваючись посеред безлюдної снігової білизни, по низовині тягнулося декілька кінних екіпажів. Втомлені жорстокою погодою та, вочевидь, не першою годиною подорожі, коні повільно переставляли копита, не реагуючи ні на команди кучерів (які все одно звучали не надто впевнено через дрижаки), ні на періодичні шпаркі удари батогом. Колеса карет ліниво підкидалися на вибоїнах та нерівностях промерзлої землі, коротко, проте звучно поскрипуючи. Безпомилково можна було визначити, що усі ці карети перевозили важкий та дорогий вантаж – поруч, так само долаючи утому та безжалісний клімат, на конях їхали озброєні вершники, розглядаючись довкола навченим оком. Лише одна карета, в самісінькому центрі, була схожа скоріше на пасажирську. Не дивлячись на неласкаву погоду, вона весело підскакувала та ніби постійно намагалася вирватися уперед, яскраво виблискуючи своїм промаркованим гербом південної країни боком.
Брадлі коротко гмикнув і забрав підзорну трубу від ока. Тепер чітко видимий конвой перетворився у неконкретну темну лінію, проте центральна карета-самозванка все ще яскраво виділялася на фоні інших. Брадлі нахилив голову, підозріло вдивляючись у цю процесію. Неочікуваності – останнє, що тобі треба, коли весь план і так полягав у комбінації удачі та власної нахабності.
Неро поруч гучно шмигнув носом. Він підвівся з землі, так само вглядаючись в екіпаж унизу.
– Вантаж. – коротко промовив Брадлі, на що Неро озирнувся. – Мав бути вантаж і все.
– За чужими словами. – так само коротко кинув Неро, тепер нервово поправляючи хутро на комірі. – Можливо, щось змінилося.
Брадлі знову гмикнув, ховаючи трубу давно вивченим рухом. Він присів навпочіпки, продовжуючи вдивлятися у темні силуети конвою, задумливо мружачи очі. Знову завив вітер і Неро вхопився за краї одягу, кутаючись від крижаних поривів. Він напружено дивився на Брадлі, намагаючись зрозуміти про що той думає, проте, як завжди у таких ситуаціях, зараз не міг вловити навіть його настрій.
Врешті, після декількох хвилин сторожкого мовчання, Брадлі різко підвівся.
– Все в силі. Діємо за планом.
– Щось не так. Щось змінилося, все може піти шкереберть.
– Значить будемо вирішувати по ситуації. – схрестив руки Брадлі, нарешті стикаючись із розпачливим поглядом Неро. – Передай іншим. Всі на місця.
– Брад, якщо там їде хтось із вищих, їх можуть пасти знизу. – ще раз спробував Неро, роблячи крок уперед. – Це може бути не вся охорона, якщо їх більше, ми…
– Встигнемо до того, як прибуде підмога. – різко обірвав Брадлі, тепер розвертаючись спиною. – Десять хвилин, ведемо до перевалу і далі як зазвичай.
Неро знову відкрив рота, щоб щось сказати, але тоді безутішно зітхнув, хитаючи головою. Новий залп снігу та вітру обпік йому горло і Неро розвернувся, прокладаючи собі дорогу крізь заметену стежку.
Брадлі зробив декілька кроків за конвоєм, а тоді завмер, втуплюючись поглядом у підозрілу карету. Вглядаючись у її рух, усередині Брадлі щось з тріскотом розривалося між азартом та мандражем. Він тряхнув головою, скидаючи напругу та впевнено спустився нижче, продовжуючи триматися максимально паралельно до карет. Їхня швидкість зараз не надто перевищувала людську, тому Брадлі спокійно утримував дистанцію. Він вправно перескочив через декілька кам’яних брил та слизьких ділянок, знаючи шлях як свої п’ять пальців.
Навіть із додатковою допомогою у екіпажу не було жодних шансів. Знання території та роки досвіду виживання у цих краях нівелювали більшість бойової сили.
Північ – місце сильних.
Брадлі простежив за процесією без жодних проблем. Вже за декілька хвилин стежка почала звужуватися, гора крутішала й Брадлі зійшов з рівного шляху, ховаючись глибше до кам’яної стіни, побоюючись бути поміченим знизу. Наближався вузький перевал, на якому дві гірські височини ледь не торкалися одна одної. Унизу, стежка з одного боку впиралася у гору, а з іншого обривалася крутим спуском. Рівність проходу робило його популярним безпечним шляхом.
Що ж, безпечним, звичайно, якщо зверху тебе не чекали озброєні до зубів бандити.
Брадлі примружився, вглядаючись у білосніжні гори попереду. І немов відчувши його погляд, поміж виступів та рідких кущів йому замигали короткі відблиски світла. Крапка, крапка, тире, крапка, крапка.
Вивчені набори сигналів можна відтворювати у звуці чи світлі, дозволяючи комунікувати на величезних дистанціях чи перед носом у ворогів. Брадлі завжди вважав, що хороший злодій – розумний злодій, тому дурні чи пихаті у «Бандитах Смерті» не приживалися. Він витягнув із нагрудної кишені маленьку скляну лінзу і повторив сигнал. Усе йшло за планом.
Вивченими стежками Брадлі вирвався уперед, спускаючись нижче. Він присів біля особливо великого каменю, надійно ховаючись серед гірського ландшафту. Його запросто можна було б помітити з іншого боку, але в екіпажу не буде на це часу.
Чи можливості.
Брадлі дістав рушницю з-за спини, надійно впираючи приклад у плече.
За декілька хвилин у його полі зору з’явилася перша карета разом із чотирма вершниками, що супроводжували її з двох боків, але Брадлі дозволив їм пройти далі. Він точно знав, хто тут подобався йому найменше.
Коли по лінії вогню на Брадлі знову зблиснула своїм барвистим розписом пасажирська карета, він втягнув повітря крізь зуби.
Перший постріл розпочне усе. Перший постріл стане сигналом для його хлопців, проблемою для конвою, небезпекою для обслуги та жахом для того чи тої, хто їхав у цій триклятій винятковій кареті.
Він спустив курок і засніжену тишу північних країв розрізав гучний постріл.
Куля прошила двері карети й Брадлі криво усміхнувся, клацаючи великою нагрудною кишенею та дістаючи порох та новий заряд для гвинтівки. Постріл у двері, говорячи відверто, був пострілом у порожнечу. Куди логічніше було б цілити у коней, конвой чи кучерів, власне, у щось живе, що забезпечувало рух або безпеку екіпажу, але тепер у Брадлі була персональна дуель із цією дивною каретою, що так яскраво виділялася на фоні інших.
Коли, перезарядивши гвинтівку, Брадлі підвів очі, унизу вже пломеніла запекла битва. Карети зупинилися, більшість конвоїрів спустилися з коней і тепер були частиною ближнього бою. Чистий, білосніжний сніг замісився із брудом та кров’ю, перетворюючись на брунатно-сіру мішанину, що бризками розліталася з-під міцних зимових чобіт.
Брадлі знову приклався до рушниці, виглядаючи наступну ціль і з жорстоким задоволенням відмітив, що легкість та швидкість кольорової карети змусила її зійти зі шляху, тому тепер вона загрозливо звисала одним колесом над крутим спуском. Увага Брадлі швидко повернулася назад до битви, коли він побачив одного зі своїх побратимів на землі із занесеним над ним мечем. Вже за декілька секунд це не було проблемою.
Бій відбувався швидко і з явною перевагою для «Бандитів Смерті». Зовсім скоро ряди озброєної охорони порідшали, а кучери кинулися навтьоки, не переймаючись за долю вантажу. Дурне рішення, враховуючи, що виживання людини сам на сам у безжалісних краях Півночі зводилися до нуля. Найближче поселення було десь у годині кінного ходу.
Брадлі зробив ще декілька пострілів, допомагаючи своїм побратимам і краєм ока продовжував стежити за пасажирською каретою. Вона залишалася карколомно підвішеною між землею та повітрям, й основна лінія охорони зараз зосередилася саме навколо неї. Проте вже зовсім скоро залишки конвою опинилися у міцному кільці. Бій продовжувався, нехай тепер це і були скоріше останні потуги вибороти собі можливість втечі. Брадлі вдоволено гмикнув і повернув рушницю назад за спину. Вони перемогли. Можна було спускатися.
Так само впевнено, як і все, що Брадлі коли-небудь робив, він перестрибнув на стежку нижче, тепер прокладаючи собі шлях крізь різкі повороти та кам’яні виступи. З кожним кроком голоси та звуки унизу ставали гучнішими й зовсім скоро Брадлі уже міг розрізнити уривки розмов. Він нашорошив вуха, коли незнайомий голос гучно скрикнув «І ви за нами!».
За зловісною фразою одразу слідував постріл.
Брадлі відчув, як усередині нього похололо, але унизу все вибухнуло знущальним реготом.
– В упор ─ і повз! Снайпер!
Ні, ні.
Підхльоснутий страхом Брадлі проскочив декілька метрів двома довгими стрибками.
Ніхто не промаже в упор і ніхто не стріляє просто так. Вогнепал – серйозна зброя і її не носять із собою, якщо не вміють використовувати.
Брадлі не бачив жодного пострілу, окрім власних.
І коли до стежки, де відбувалися події, залишалося лише декілька метрів вниз, Брадлі помітив Неро, який панічно крутив головою навсібіч. В секунду він завмер, очі його розширилися і Брадлі стрибнув униз, не зважаючи на висоту.
Повітря загриміло і Неро встиг рявкнути «Лягай!» перш ніж його рвучко смикнули за комір та повалили на землю.
Перевал розірвався гучним стугоном, хвиля снігу накрила його одним сильним ударом і з дерев’яним тріскотом та металевим торохтінням потягнула карети униз, за крутий гірський схил. Каміння та уламки ехом загули з глибин північних висот. Одна коротка мить і навколо уже панувала смертельна тиша, ніби нічого й не сталося.
Брадлі вхопив Неро сильніше й одним ривком витягнув їх з-під снігу, роблячи швидкий вдих. Навколо, немов гігантські підсніжники, його побратими так само виринали на поверхню, обтрушуючись та тяжко дихаючи.
Неро відліпився від плеча Брадлі й стріпнувся, чи то від холоду, чи то від снігу.
– Вистрілив у хитку брилу. – зауважив він, тепер знову кутаючись у хутро одягу. – Пильна сволота.
Брадлі коротко пирхнув, струшуючи зайву вологу з волосся та одягу. Лавина не залишила по собі надто великого сліду – сніг зараз сягав середини його литки.
– Всі живі? – гучно спитав він, розглядаючись довкола. Неро поруч задумливо покрутив головою, загинаючи пальці.
– Одинадцять. Тринадцять разом із нами. – коротко підсумував він. – Всі. Всі цілі.
– Добре. Це найголовніше. – кивнув головою Брадлі й Неро легко усміхнувся кутиками губ.
– Розчистіть місце і нехай усі поранені зберуться там! – по-командирськи гаркнув низький голос і повз Брадлі, розкидаючи сніг на всі боки, промаршував мініатюрний хлопчина.
Сет – чи не єдиний з усієї банди, хто дійсно вмів надавати медичну допомогу (а не плювати на листочок і називати це пов’язкою) серед «Бандитів Смерті» користувався неабиякою повагою. Ростом він був із півтора метра в стрибку, але напротивагу цьому вирізнявся грубим, чоловічим голосом. З маленьким, хворобливим тілом він завжди скидався на легку здобич, але усі, хто ставав жертвою першого враження потім гірко про це шкодували. Сет був особистою знахідкою Брадлі та займав високі позиції серед його довірених осіб.
Неро провів хлопця поглядом і повернувся до Брадлі із легкою посмішкою.
– Не бачив нікого, хто після цієї бійки вийде із чимось страшніше рубця. – кинув він, ховаючи руки у кишені. – Це було на диво просто.
Брадлі коротко гмикнув, прокладаючи собі шлях ближче до крутого спуску. Він зиркнув униз і майже одразу роздратовано зітхнув.
– На диво просто і на диво марно. – прошипів він, пильно виглядаючи залишки вантажу. Але вид залишався до нього неприхильним.
– Що погано починається – погано закінчується. – пробубнив Неро собі під носа і стиснув плечима, коли Брадлі сердито зиркнув на нього. – Щира правда.
Брадлі промовчав, знову повертаючись до виглядання чогось цінного унизу. Хтось із банди, схоже, помітивши його вагання, голосно викрикнув очевидну ідею.
– Бос, ми все ще можемо спуститися і пошукати вціліле!
– Ні. – різко відрізав Брадлі, а тоді розвернувся і підвищив голос. – Моє слово: ніхто не шукає залишки й не спускається униз. Якщо хтось вирішить діяти всупереч: він із цим сам на сам.
Брадлі вичекав декілька секунд, даючи шанс добровольцям, але усі бандити залишилися мовчазними. Брадлі вдоволено посміхнувся, схрещуючи руки.
– Мудре рішення. Добре знати, що не тримаю дурних. – промовив він й у відповідь серед банди прокотилося декілька коротких смішків. – Допоможіть пораненим, підлатаємося й повернемося на базу.
Після цих слів бандити заворушилися, розчаровано, але спокійно гуртуючись в одному місці. Сет періодично щось коротко гарчав своїм низьким голосом, але загальний настрій був задовільним і Брадлі повернувся назад до споглядання виступів унизу.
Конвоїри-самогубці? Це було щось новеньке. Бажання забрати на той світ щобільше ворогів було знайоме Брадлі, проте мало надзвичайно дурне виконання. Після років життя на Півночі сходження снігу не сприймалося як щось катастрофічне, тіло діяло інстинктивно та і лавина такого масштабу вже точно не вселяла глибокого страху.
Проте, звичайно, цей постріл позбавив їх усієї здобичі. А здобич мала бути немаленькою – південна країна головувала на ринку шовку та прянощів, а у видобуванні золота поступалася лише заходу. Брадлі не знав точної кількості та найменувань вантажу, але враховуючи наявність охорони – вони тільки що втратили серйозну суму.
І ця дивна карета. Пасажирські маршрути відрізнялися від торгових, мало того, їхати разом із вантажем було надзвичайно дивно й нетипово. Та і приставлена охорона аж надто просто загубила життя явно не останньої у королівстві особи.
Брадлі приречено зітхнув. Марно плакати над розлитим молоком, здобич була втрачена і з цим більше не можна було нічого зробити. І коли він уже був готовий розвернутися та піти, його увагу раптом привернув блиск на виступі, що знаходився лише трохи нижче спуску.
Він напружив зір і не стримав короткого присвисту, коли безпомилково впізнав двері кольорової карети. Брадлі озирнувся. Оцінивши, що усі члени банди були зайняті своїми справами, він обережно скочив униз, опиняючись на виступі за декілька вправних рухів.
Брадлі наблизився й тепер побачив, що карету перевернуло. Зараз вона, немов риба, яку викинуло на берег, сяяла своєю барвистою лускою, безпорадно лежачи на боці. Більша частина її блискучого тіла зараз грузла у купі снігу. Брадлі прискіпливо оглянув карету ззовні, а тоді підійшов ближче. В два стрибки він виліз наверх, тепер нахиляючись, щоб відкрити дверцята.
– Зараз ми й побачимо, що ти таке… – промовив Брадлі собі під носа і смикнув за ручку.
Коли ж його очі звикли до напівтемряви, що панувала усередині, Брадлі зміг розрізнити обличчя єдиного пасажира, що зараз непритомно лежав протилежно до нього.
Неро сіпнувся, коли почув розгонистий сміх Брадлі десь нижче їхнього рівня перебування. Він нашорошено скочив і наблизився до краю перевалу, одразу помічаючи Брадлі, який зараз стояв на кареті, немов на тілі переможено звіра.
Дурні чи пихаті у «Бандитах Смерті» не приживалися. Брадлі завжди вважав своєю найбільшою перевагою високий інтелект. Він вмів читати та писати, знав імена та родинні зв’язки не тільки королівської сім’ї Півночі, але й інших країн. Ніколи не ігнорував чутки, пов’язані зі стосунками та хвилюваннями корони і, найголовніше, мав виняткову пам’ять на обличчя. Саме тому він викупав портрети важливих осіб й ніколи не зважав на смішки, що супроводжували його специфічний інтерес.
І зараз все це нарешті дало свої плоди.
Брадлі обережно спустився вниз і простягнув руку до юнака, що знаходився у кареті. Він зупинив два пальці на його шиї й відповіддю на це йому стала млява пульсація. Живий.
Брадлі розігнувся і не стримав ще одного короткого, але заливистого сміху.
Місяць тому він віддав кругленьку суму за портрет родини цього хлопця.
Перед Брадлі був ніхто інший, як другий принц Півдня та молодший син покійної королеви – Мітіль Флорес.
– Що там у тебе? – схвильовано запитав Неро, вправно з’їжджаючи по засніженому схилу униз.
Брадлі криво усміхнувся, перш ніж схопити принца за руку та витягнути його із карети. Вирівнявшись, він тряхнув безпорадним тілом у сторону Неро, гордо демонструючи свою здобич.
– Джек-пот!