Work Text:
— Може, ну його?
— Мірось…
— Пішки за ті самі півгодини дійдемо.
— Що сталося?
— Нічого не сталося, я просто кажу, що це марна трата грошей і часу.
— Ми щойно простирчали дві години в черзі до ветеринара і виклали пятіхатку просто за огляд, а ти хочеш зекономити сім гривень на траліку?
— Я не «хочу зекономити», я просто кажу, що в цьому немає сенсу.
— У мене ноги відваляться, а в тебе спина, якщо підемо пішки — такий сенс влаштовує?
— Нічого у мене не відва…
— Мір.
Він стенається від того, як проковзають по зап’ястях теплі пальці. Дбайливо і ніжно, без жодної ознаки роздратування чи злості. Він задихається, його калатає, він волів би дивитись куди завгодно, але не в ці протизаконно співчутливі, розуміючі, серйозні очі, які ще зовсім нещодавно завжди світилися розбишацьким нахабством, а тепер його немає, і від цього хуйовіше, ніж від усього іншого. Від усвідомлення, як сильно їм довелося подорослішати за ці три кляті тижні. Ніби на ціле життя.
— Ми більше не в Херсоні, — Андрій нагадує заспокійливо-тихим голосом, непомітно гладить його руки і гірко вигинає куточок рота. — Нас не розстріляють, поки ми стоїмо на зупинці. Тролейбус не підірветься на міні. В нього не прилетить ракета.
Горло перетискає спогадами, яких він волів би не мати; Мирослав мружиться, видихаючи через силу:
— Звідки знаєш.
І знову — дотики: знову його рятує те, як Андрій торкається його обличчя, як проводить рукою, забираючи за вухо довгу світлу прядку, як кісточкою акуратно витирає сльозинку з його щоки. Як просто знизує плечима з цим своїм безглуздо впевненим:
— Знаю і все.
— Але…
— Ну ти і зануда, Мирослав.
Мір навіть моргнути не встигає, як Андрюха притягує його до себе за комір куртки. Губи — рідні, м’які, чуйні губи — притискаються до його власних, знову так просто і впевнено, що не лишається навіть думки про те, щоб чинити спротив. Це, напевно, найпрекрасніше і водночас найдратуюче про Андрія: у нього, здається, все завжди так прямолінійно просто, що буквально кожне його рішення здається єдиним можливим і правильним — навіть якщо тупішого рішення об’єктивно не може і бути.
Як, наприклад, цілуватися на повній народу зупинці коло залізничного вокзалу в Одесі.
Серце бентежно надривається в грудях, але вже з іншої причини. Мір схлипує і чіпляється за чужі плечі, судомно їх обіймає, лине до своєї божевільної людини, ніби намагається в ній сховатися — від усього жаху, від усього болю… Безглуздий м’яз за ребрами неприємно стискається.
— Ти здурів, — він безсило шепоче у вкриту родимками шию.
— Всім поїбать, — легко звучить у відповідь; Андрій дбайливо накриває долонею його спину. — Сам подивись.
Намагаючись проморгатись від вологи на віях, Мір настороженими очима обводить людей навколо — але Андрій, здається, правий: на них взагалі не дивляться. Мабуть, всіх так сильно тепер хвилюють інші речі, що на двох хлопців майже ніхто не звертає увагу, і це… прекрасно, напевно, але як би йому хотілося, щоб це сталося не такою ціною.
Він спотикається об відкритий задумливий погляд дівчини в навушниках і чомусь абсолютно по-дебільному шаріється, утикається чолом Андрію в плече — той перехоплює його руку.
— Наш.
З під’їхавшого тролейбусу висипає ціла купа народу з валізами і сумками — всі потоком рушають до підземного переходу і на вокзал. Мір мимоволі згадує день, коли вони приїхали якимось рятувальним шатлом з Миколаєва — посеред ночі у розпал комендантської години в холі було не проштовхнутися: вони тоді ледве знайшли якийсь куточок і забилися туди вдвох, притуляючись один до одного, просто щоб було не так холодно.
Куточок на двох знаходиться і зараз: Андрій тягне його на останнє сидіння в самому хвості. Мір пробирається за ним, всідається, вільною рукою притискаючи до грудей напівпорожній рюкзак.
Йому тривожно. Андрюха правий, Андрюха його правильно розуміє, вони все це бачили вдома вдвох: і трупи на зупинках, і перекинуті обгорілі маршрутки… Це просто так не викинеш з голови, це не заглушиш, не запевниш себе, що ти в «відносно безпечному місті» — тому що завжди є це «відносно», завжди є певний ризик… Напевно, колись він навчиться жити з цим страхом. Поки що йому просто погано.
— Як ти? — тихо, стурбовано питає Андрій. Мір скидає на нього наляканий погляд, але розчулено усміхається і мовчки хитає головою. Десь всередині його знищує той факт, що у Андрія це питання за кілька тижнів увійшло в несвідому звичку. Десь всередині він безмежно вдячний, що всесвіт подарував йому цю людину, яка так сильно його кохає і так щиро про нього піклується.
Той же самий всесвіт зараз забрав у нього все інше — родину, друзів, дім, навчання, роботу, — і це усвідомлення ламає теж. Це все так важко вкласти в голові.
Андрій розкриває перед ним долоню. Це теж їхня маленька звичка, традиція, яка склалася ще до війни. На той випадок, коли складно говорити, коли не знаходяться слова, аби щось пояснити.
Мір з комом у горлі проковзає тремтячими пальцями між вузлуватих пальців.
Стискає сильно.
І прикриває очі, провалюючись в калейдоскоп спогадів.
*
Новачок пробирається через клас, комусь киваючи і тиснучи руки. Мір все це споглядає скептично, пирхає у бік і повертається очима в зошит.
Новачок падає на стілець поряд.
— А тебе як звати?
Мір знову підіймає брови — цього разу здивовано — і роздивляється чуже напрочуд привітне обличчя. Гарний, паскуда. В міру прилизаний — не дратуватиме вчителів, в міру скуйовджений — легко стане своїм у класі.
Мір за десять років так і не став.
— Мирослав, — він стенає плечима, — але ти не хочеш зі мною дружити.
— Саме з тобою хочу, — незворушно-радісно підтверджує новач… Андрій, здається.
Мір ще зо хвилину загальмовано споглядає, як він дістає з сумки зошит з ручкою, і врешті хитає головою.
— Слухай, серйозно, ти нормально впишешся в компашку Макса і інших, нахуя тобі проблеми з соціалізацією в випускному класі? Я тобі навіть з домашкою не допоможу, якщо ти на це сподіваєшся, у самого тройбани завше…
— Мірось. Все у нас нормально буде з «соціалізацією», повір мені. І з оцінками теж.
Чесне слово, він такий безтурботний і такий впевнений, що майже бісить.
А ще Міра збиває це дивне «у нас».
І «Мірось».
— Кажеш так, ніби ми вже не їбать які друзі, — похмуро бурмоче він.
— Я відчуваю, що ми ними станемо, — коротко смикаються чужі плечі.
— А якщо я цього не хочу?
— А ти не хочеш?
Мір вчасно встигає прикусити язика, щоб не брякнути таке роздратоване і таке безглузде «ні».
Темні очі навпроти переможно виблискують.
Мір відверто не розуміє, нащо з ним спілкуються, нащо до нього так відверто лізуть: він не відмінник, він не популярний у класі, він максимум може щось на гітарі зіграти на останньому дзвонику, а ще час від часу біологічка ганяється за ним з ножицями, вимагаючи, щоб він нарешті підстригся, — от і все хоч трохи цікаве про нього. Весь інший час він ховається від очей вчителів за відрослими світлими патлами, під ними ж ховає бездротовий навушник і переслуховує одні й ті самі альбоми Linkin Park по колу.
Андрій відволікає від музики, весь час відпускаючи коментарі йому на вухо. Це дратує, але потім він каже, що Марина Вікторівна схожа на скунса — і Мір якось несподівано для себе здавлено пирскає на його слова. Ну що? Вона і справді схожа, чого ніхто раніше не помічав?..
Вони обоє хіхікають. Їм роблять зауваження. Андрій корчить винувату пику, але коли вчителька відвертається — знову яскраво усміхається, явно пишаючись собою.
Він піздєц який гарний, коли усміхається, сумно думає Мір.
Міру взагалі від усього цього сумно — людина ставиться до нього так добре взагалі без причини, а він в своїй голові прокручує якусь відверту хуйню, якої ніколи не станеться — точно не з ним, йому не може просто отак пощастити. Він лише намагається радіти не надто сильно, коли Андрій приносить йому батончики з буфету, чи коли починає ходити з ним зі школи замість того, щоб одразу сідати на маршрутку…
… Коли Андрій його цілує під домом, обережно і коротко, радіти не виходить взагалі — тупо тому, що всі емоції перемикає нахуй. Мір ошелешено хлопає на нього віями. Андрій вперше за час їхнього знайомства здається впевненим у собі не на всі сто відсотків. Може, десь на вісімдесят три.
— Можна? — уточнює він за кілька секунд розгубленої тиші, і Мір ошелешено (жахливо знічено) фиркає:
— Ти ж вже це зробив.
— Я наперед, — рот у Андрія неконтрольовано розповзається в широкій усмішці полегшення, він повільно видихає носом — все ж нервував, бовдур… — На наступні рази, колись потім. Можна?
— А можна зараз?
Мір просто відчуває, що цієї секунди йому було мало. Недостатньо, щоб дійсно повірити, що це відбувається насправді…
Мір незграбно чіпляється за його плечі, незграбно ворушить губами назустріч і відчуває, як сильно б’ється серце всередині.
Він змушує себе розліпити заплющені очі і видихає здавлено:
— … Ти піздєц, Андрюх.
— Навзаєм, Мірось, — темні райдужки бентежно-весело на нього виблискують. — Навзаєм.
Його жахливо не хочеться нікуди відпускати.
Відпускати все ж доводиться, але, слава богу, ненадовго — Мір вперше радіє, що школа займає десь половину активної частини доби, Мір вперше задається питанням, куди можна після школи піти, щоб не одразу додому — бо запрошувати Андрія додому йому жахливо ніяково, але хочеться проводити з ним більше часу, не відволікаючись на уроки чи ще якусь хуйню. Мама хвилюється, де він пропадає, тому доводиться врешті їй розказати — переживши сплескання руками і хапання за серце, Мір підсумовує, що все пройшло не так вже й погано. Гірше — коли вони лижуться на гойдалках у дворі і його окликає тато. Чорт його взагалі приніс — напевно, решту речей приперся забрати, — але шокований сповнений відрази мовчазний погляд ніби переламує Міру грудну клітину. Ні, він його витримує, звісно, і навіть вигукує навздогін щось борзе, коли цей мудень, сплюнувши на землю, розвертається і йде собі, — але як же його після цього трусить.
Це тоді Андрій вперше так робить. Розкриває долоню. Пальці переплітає. Стискає надійно.
Міра тягне чи то розридатись, чи то зізнаватись йому у коханні мільйон років.
У Андрія класні батьки, Мір знайомиться з ними в його день народження. Вони кумедні, трошки крінжові, але добрі, та це не означає, що Мір не панікує як остання ідіотіна — він весь час пітніє, затинається і щось роняє; коли виделка падає на підлогу вже втретє, Андрій паскудно хіхікає, але розкриває перед ним руку. Мирослав хапається за неї, як за рятувальну соломинку. І носом сором’язливо тикається в горду шию.
Так вони проживають роки — рука в руці: і коли Міра до півсмерті побивають одного вечора дорогою додому, і коли в Андрія помирає дідусь, і коли вони обоє ледве витягують гонку випускного класу; і коли вдається таки потрапити в один виш на суміжні факультети — Андрій на агроінженерію, Мір на ветеринарію; і коли в перший же рік навчання це щастя злітає на дистанційку через клятий ковід — добре, що в Міра є собака, то він гуляє щоранку до Андрія, щовечора назад.
І коли війна починається. Коли від страху фізично боляче в животі. Коли Мір раптом починає задихатись і захлинатись посеред ночі, коли хату Андрія обшукують однією з перших. Коли росіяни штаб облаштовують у школі через дорогу. Коли чергу до магазину розстрілюють за дві хвилини після того, як вони звідти, виснажені і розчаровані, йдуть.
Коли сідають в машину до Мірового сусіда, дяді Кості, з двома рюкзаками і йдуть на прорив.
Мір ту поїздку згадувати не хоче ніколи в житті. Він скоро і не зможе, здається — лише тиждень пройшов, а в його пам’яті вже суцільне марево, захисні механізми в мозку працюють як треба. Лишилося тільки відчуття теплої руки в його руці. Незмінно надійної, впевненої — навіть якщо сам Андрюха всю дорогу тремтів і шепотів молитви під ніс.
Мір навіть готовий повірити, що саме ці молитви їх і вберегли. Хоча, насправді, неважливо що, чому і як. Вони вибралися живі — це єдине, що має значення.
А в вухах досі відголоски криків…
*
Рідні пальці стискають його руку сильніше.
— Чшшш. Все добре. Мір. Мірось…
— Га? Я заснув?..
— Задрімав. Нам виходити на наступній. Дихай…
— От ти казав, спина відвалиться, якщо пішки… Але чому в мене так все болить після траліка? А-а-а… Боже, яка ж тринда…
— Тебе судомою пробило. Я навіть побоявся, що закричиш. І Річі злякався.
— Ох, Річі, малий… Не бійся… Отакої, дурна в тебе людина, що поробиш… Да-да-да…
Мір лагідно проводить кісточкою вказівного від носа вгору по маленькій чорній мордочці, що розумно визирнула з рюкзака. Кошеня вони підхопили на виїздах з Херсона, на якійсь відносно спокійній ділянці шляху — зупинились щоб посцяти, а воно там крутилось обабіч дороги, Мірове серце не встояло. Тепер ця хитра маленька падлота гострить вушка і виблискує блакитними очима, мружиться, задоволена ласкою.
Андрій тихенько сміється:
— Ти може на вихід рухайся, дурна людина, бо зупинку пропустимо.
— Ого. Ти це чув, Річ? Нас тут не люблять… Ну все, ховайся назад, командир сказав — треба йти…
Андрюха мовчки хитає головою з непередаваним виразом обличчя, десь поміж страждальною закоханістю і роздратованою поблажливістю, і підштовхує його до виходу. Але, зістрибнувши на сухий асфальт і дочекавшись, доки Мір вдягне рюкзак перед собою, не поспішає нікуди йти.
Зате впевнено притягує Міра до себе за лямки.
— Вас тут люблять, — сповіщає-сперечається беззаперечним тоном. — Тебе, — Мірове підборіддя піддівають чіпкі пальці, — тут, — Андрій прикладає іншу долоню до власного серця, — кохають. Про це я тобі не дозволяю забувати.
Мір моргає, намагаючись впоратись з комом розчулення у горлі; нарешті бурмотить абсолютно жалюгідно, сподіваючись приховати емоцію за нахабством:
— Тобі доведеться мені нагадувати. Часто.
Мовчазною згодою — і етемерним насмішкуватим «заціпся» — губ торкаються обвітрені губи.
Мір прикриває очі і мліє кожною клітиною тіла.
(Мимохідь відтягуючи Андрія подалі від зупинки.)