Work Text:
Насправді Едді ненавидів усі свої пісні.
Багато митців говорять таке про свої роботи: хизуються чи, навпаки, намагаються збити очікування. Або просто з часом приходить усвідомлення яке ж воно все недолуге вийшло, недороблене і перебільшене. А твої слухачі варті зовсім не цього.
Едді любив ефект який його музика справляла на людей. Вони застигали, захоплені й заворожені, із побожним блиском в очах, так, наче він привідкривав для них завісу в інший вимір. Популярність, яку йому це приносить він теж обожнював. Його впізнавали, любили, і вважали майстром своєї справи. А ще, звісно, на цьому виходило непогано заробити.
Ці бісові пісні Едді писав не для мистецтва, і не заради розваги, а для того щоб витравити образи зі своєї голови. Ті довгі дні, коли він писав нову пісню були тортурами і божевіллям. Руки трусилися, тіло морозило, натхнення радше скидалося на хворобу, що зжирала зсередини, і єдиним способом вижити було виплюнути із себе всю мокроту, оформити її правильно і лаконічно, щоб звучало так само моторошно, як голоси в його голові. Лише тоді, коли слова були готові, його переставало трусити. Коли текст лягав на музику, він навіть відчував втіху, наче йому вдалося приборкати монстра. І тільки тоді, коли Едді виходив на сцену і нарешті презентував свою роботу, приходило таке довгоочікуване усвідомлення: це просто пісня, звичайна пісня, нічого особливого. Людям подобалось — та й добре.
Напевно він був просто психом, раз надавав цьому аж такого значення. Кен — його агент лише сміявся і казав, що всі талановиті люди є психами, а Едді однозначно талановитий. Психом його називали завжди, а от приставка “талановитий” виникла не так давно. І хоч насправді не відповідала дійсності, та все ж гріла душу.
Колись, коли він був ще підлітком, то жив у містечку під назвою Гокінс. Ви мабуть, і не чули про таке, еге ж? Тоді ніхто не називав Едді талановитим. Його називали фріком і страшком, і намагалися триматися від нього подалі. Та були там і свої плюси, як от грати в ДнД з хлопцями, випивати вечорами із дядьком Вейном, і невпевнено бринькати на гітарі свої перші пісні.
А ще, інколи, ну зовсім рідко, та майже ніколи, він згадував свою безглузду першу закоханість. Вона тривала недовго, як і зазвичай буває, коли ти ловиш дурний краш на місцевого красунчика із футбольної команди. Того, кого всі звуть “королем” і на якого заглядаються всі дівчата із групи підтримки.
Стів був приємним сном, що інколи спалахував в його голові. І хворий “талановитий” мозок Едді підкидав йому дурацькі картинки наче спогади, але Едді точно знав що такого не було. Вони зі Стівом ніколи не розмовляли. Стів ніколи не усміхався йому і не шарівся від його слів. Ніколи не возив його в своїй машині і не торкався його волосся. І ніколи не називав його по імені.
— Едді.
— ЕДДІ!
То чому він так виразно бачить сни в яких Стів з ним говорив? Розповідав він якийсь жарт чи про свої робочі будні — неважливо, Едді пам'ятав лише його очі, що горіли захопленням і те, що Стів звертався саме до нього. А Едді, балакучий рот якого рідко коли закривався, просто мовчки дивився на це дійство, і згорав від якогось неясного щастя, що буяло в його грудях.
Інколи наш розум здатний утнути незбагненне — тільки й думав Едді в такі моменти і хитав головою. Ні, вони зі Стівом точно ніколи не розмовляли. Для Едді навіть промовляти “Стів” в своїй голові якось незвично і трохи соромно.
Тож Едді відкидав такі думки подалі, бо ...
— ЕДДІ!
... коли він забагато думав про Гокінс, до нього знову приходила та моторошна хвороба яку він жартома називав “натхненням”.
Тілом пробігали мурахи, дихати ставало важко. Едді відчув як зубастий монстр, якого він називав демогоргоном, муркочить прямо над його головою. Як важка слизь спускається цівкою від його пащі до обличчя Едді. Як огидні крила кажанів-переростків тріпотять перед ним, не даючи зробити вдих. Він заплющив очі. Варто просто перечекати, дихати глибоко і повільно, і тоді цей образ трохи відступить. Принаймні на стільки, щоб йому хватило часу дістати ручку й блокнот — свої зброю й броню.
Колись я здихаюсь вас, дурні потвори. Вичварю зі своєї голови і перетворю в бабло.
На обідньому столі у кухні свого дорогезного пентхауса Едді намацав рукою один із записників. Треба так і записати. Непоганий рядок для чернетки.
— ЕДДІ! ДЕ ТИ?
Едді розплющив очі, налякана роззираючись. Голос був такий реальний, наче хтось кричав із кімнати з гітарами. Він ступив кілька невпевнених кроків, але ноги важко тягнуло до землі. В очах потемніло і кухня розпливлася темним місивом. Едді відчув як падає, але приземлення не послідувало. На мить здавалося що його стискають сотні ниток, але в одну секунду усе пройшло. Він розплющив очі і знову побачив панорамне вікно із видом на блискучі хмарочоси.
Чорт. Ця хвороба, чим би вона не була, агресивно прогресує.
Він знову кинувся до записника, але ручка так і зависла над папером. Згадався отой несамовитий крик “ЕДДІ! ТИ ДЕ?”.
— Я ТУТ! — крикнув Едді в порожню кухню, бо яка різниця, він псих, це не є таємницею ні для кого. — Я ТУТ! — крикнув знову і прислухався до тиші, але щось всередині нажахано підказувало, що насправді... насправді Едді мовчав.
— Я ТУТ! — крикнув Едді, бо це просто божевілля. Він кричав, кричав, кричав, хіба ні? — Я ТУТ! Я ТУТ! Я ТУТ! Я ТУТ, СТІВЕ!
Ім'я зірвалося з його губ саме собою, і, наче натиснувши на спусковий гачок, Едді провалився в кошмар. Мільйони ниток обплели його і стулили вуста так міцно, що годі було ворухнутися. Перед очима була лиш темрява, і від жаху Едді ледь не зомлів.
Він відчув себе бджолою, застиглою в бурштині на віки віків. Бджолою, що вже хтозна скільки часу провела скованою, і отямилась лиш для того, щоб зробити свій останній подих. Повітря тоненькою цівкою просочилося в ніздрі, щоб перетворитися в болючий стогін.
Стогін ледь чутний, пройшовся вібрацією по його горлу. Справжній, на цей раз справжній. Він вимагав маси зусиль, і продряпав грудну клітку, але Едді шалено зрадів, що його тіло ще на таке здатне, і вичавив з себе ще один.
— Мгггггг, — цей звук наче пісня, яка заграла з Богом забутого програвача. І Едді, прикладав вухо до його колонок, вслухаюсь у кожну ноту найвеличнішого шедевру який він коли-небудь чув.
— Мгггхххххаааа, — звук вибух в роті і розтулив завмерлі вуста. — аааааааааАААААА!!!!
Так, він зміг! Мільйони слухачів зірвалися аплодисментами! “Це найкраща пісня! Це шедевр!” кричали вони.
— АААААААААА!!!!!
“ Так! Господи, так! Продовжуй!”.
— ЕДДІ! Едді, ми тут! Ми тебе знайшли! Боже, Едді, ти живий, живий!
***
— Ти ж розумієш, що швидше за все ти взагалі не вигадував ніяких пісень. Просто твій мозок переконав тебе в цьому, — сказав йому розумник Дастін, коли вони вже сиділи в машині Стіва.
Едді ніколи не був всесвітньо відомим музикантом. Концертів він не давав, і пентхаусу не мав, як і агента, і золотих альбомів. Стільки страждань і випробувань, і все для того, щоб повернутися сюди — у свою босоногу юність, де тебе розшукують за вбивство.
— Я точно пам'ятаю як промовляв кожне слово, просто самі слова я позабував, — вперто проговорював Едді. Можливо якщо він добре замислиться, зануриться в себе, порине в стан трансу, сну, або хвороби, то...
Дастін роздратовано зітхнув.
— Повірити не можу, що ти тоді накричав на мене через таку дурницю.
— Дасті, то була не дурниця, — з притиском казав Едді, ледь не зриваючись на розпачливий крик. Його малят, його коштовностей, його нот страждань і болю, які він так плекав уже немає. — Ці пісні для мене багато означали.
Дастін витягнув перед ним долоню і став загинати пальці.
— Ми замочили Векну, знайшли тебе, витягли з того кокона, і доставили назад у наш вимір, а ти всю дорогу кричав на мене, бо я не приніс з собою ручку.
Якийсь час Едді все ще ображено стискав губи, а тоді мовив:
— Вибач.
Дастін пирхнув.
— Вибачатися будеш перед Стівом. Ти справді думав, що зможеш нашкребти цілу пісню цвяхом на його капоті?
— Це був перегин, я визнаю, — скривився Едді, дивлячись через лобове скло на Стіва, що якраз обговорював з Гоппером подальші дії. — Вибач, Дасті. Просто ці пісні принесли мені багато грошей.. в моїй уяві.
— Та все окей, — врешті сказав Дастін, і розслабився. — Ти був в шоковому стані. Та й ті нісенітниці що ти вигукував були прикольними. Наче справді уривки пісень. Та ти не переживай, Едді. Я впевнений ти ще напишеш купу класних пісень. І може присвятиш якусь одну нам, за те що не дали Векні відгризти тобі голову.
Едді дивився на спину Стіва, який на мить озирнувся, спіймавши його погляд, і перші нестерпні рядки уже почали вкладатися в його голові.
— Так. Напишу, — у розпачі мовив він. — І там точно буде присвята.