Chapter Text
Кров завжди його манила.
Було щось бентежне у дрібному тремтінні пульсу на зап'ясті, варто тільки дотулити пальці. Щось безмежно прекрасне у сизо-сірих венах, так безпечно схованих під тонким шаром блідої шкіри. Чонгук хотів відчути запах. Майже вловлював фантомні нотки важкого заліза на язику, майже смакував гострий аромат металу.
— Агов, — магія розбилася простим картонним пакетом соку, який звалився прямо на живіт. Чонгук застогнав і різко сів. Поряд опустився сонний Юнгі. У ніс вдарив терпкий запах цигарок.
Чонгук відірвав соломинку, вставив у пакет, відпив. Сік солодкими фруктами стер надуманий метал.
— Тобі подобається кров, хьон? — малий альфа знову відкинувся на поверхню даху, випрямив ноги.
— Не думав над цим, — Юнгі повернувся до нього обличчям. — Скоріше так, ніж ні.
Чонгук кивнув. Бездумно стиснув сік, перевів погляд у небо.
Він обожнював хмари. Пухнасті, біло-сірі, вони видавалися такими вільними, що у грудях, ще худих, кістлявих, вуркотіла слабким штормом заздрість. Йому б теж туди, в небо, поміж хмар, і пальцями у білу пухнастість.
Реальність плоскіша, прісніша. Тиснула твердістю шкільного даху, кололася дрібною крихтою гальки. Доповнювалася тихим, втомленим другом з затиснутою поміж зубів цигаркою, барвилася хіба сценаріями. Цілою тонною придуманих історій, які невтомно генерував мозок, щоб розбавити сіре буття.
Сценаріями життя. Списком варіантів можливого розвитку подій, шкода тільки всесвіти не співпадали.
Чонгуку чотирнадцять і на свій вік серед норм адекватного суспільства він вже надто.
Надто пошарпаний фізично і надто розтрощений зсередини. Надто втомлений від такого короткого життя і надто тямущий. Більше, ніж деякі дорослі. Менше, ніж треба було для виживання.
І психіка у нього, малого хлопця, надто розхитана. І думки надто глибокі.
Очі... Очі теж надто. Порожні.
Хоча...
Якщо хтось захотів би обхопити пухкі ще щоки, такі дитячі, але вже чомусь надто бліді. Захотів взяти його обличчя у долоні і уважно придивитись. Тоді... Тоді цей хтось обов'язково знайшов би на дні чорних зіниць, на краю темної райдужки зовсім крихітний промінчик. Маленький, непомітний зі сторони, але існуючий промінчик чистої, дитячої віри. Віри у щось краще, ніж є зараз.
Але у його чотирнадцять така людина всього одна на йобані мільярди. І вона, та людина, на жаль змінити щось зовсім немає сил. Може тільки ділитись соком і розуміюче хлопати по плечу.
У нього, у Чонгука, було лише своє чарівне «якби». Психологи знайшли б цілу купу відхилень, виписали таблетки і точно повідомили б батькам, що «дитину вашу рятувати, шановні, треба».
Тільки якщо батьки прийдуть у якийсь надто білий і надто чистий кабінет, психологи ці, які розумні, з докторськими степенями, заткнуться нахрін. Як там кажуть? Яблучко від яблуні...
Так що було у Чонгука його «якби», було. Ніхто не відбере. Хіба що разом з життям витрусить десь біля річки на пару з целофановим, щільним пакетом. І не те щоб Чонгук іноді не сподівався на схожий кінець. Тоді стало б легше.
Та це хіба що ще одне «якби».
Частіше всього воно торкалося безпосередньо сім'ї. Чонгуку видавалося, що він точно міг би народитися у родині працівника якоїсь фабрики з виготовлення посуду і звичайного тата, завзятого любителя сидіти вдома, серіалів, пліток з сусідами. Міг би жити в маленькій квартирі, зовсім крихітній. Більшого не треба. Напевне, двокімнатній, але якщо вже й одно, Чонгук би через те точно не сумував.
Він міг би облаштувати собі куточок з книгами. Гарними, кольоровими, купленими на місцевому розпродажі. На плиті після школи йому б манливо виблискували топленим цукром пузаті булки. І міг би, так, бути тато. Справжній, добрий тато з горнятком терпкої, дешевої кави, який розуміюче вислухавав би всі шкільні історії, що Чонгук швидко переказуватиме, забиваючи рот солодким.
Ні, тато годував би його не лише булками. І теплим супом, і м'ясом теж, тільки рідше, на свята.
Ще Чонгук міг би чекати батька з роботи і йти на поле прямо там, біля дому, поганяти м'яча. Або, може, лагодити у найближчих гаражах стару машину, яка вже ледве їздить, але від того не стає менш улюбленою.
А потім, на день народження, батьки могли б з гордістю показали йому свій подарунок — фотоапарат. Фотоапарат! Перший у житті, блискучий, з чорного пластику. Не дорогий, але най-най. І на стіні у той день вперше могла б з'явитись їхня спільна світлина.
Чонгук розплющив очі і глянув прямо у небо. Все ще безмірно голубе, заплямоване м'якими хмарами. На периферії мерехтіла темноволоса голова друга.
Йому все ще чотирнадцять і ніякої крихітної, теплої квартири у нього немає. Є особняк розміром, як маленький торговий центр. Є тату на лівій руці, кривуватий силует вовка, великий і потворний. А ще напівпорожня пачка цигарок у кишені, чотири переломи ноги, відсутність чутливості двох пальців, трихвилинний, непотрібний у такому віці, секс, бо «ти, щеня, альфа, а альфа має вміти нагинати» і блядський батько, який блядський голова блядського клану з цілою мережею не менш блядських казино. З блядським секретом. Кривавим і зовсім божевільним, нереальним майже. Але у Чонгука до повного розуміння ще цілих два роки. За цей час можна і померти.
Потім не вийде.
Розклад, г р а ф і к, теж є.
Вранці він плівся до школи і це було б непогано, тому що вчитись взагалі-то цікаво. Якби він вчився.
Ні, школа у Чонгука — крихітна модель суспільства, соціуму, в масштабах якого йому треба буде виживати через кілька років. Школа особлива, їхнє особисте поле бою. Підготовка до майбутнього, ха.
На великій перерві (або після неї, або навіть до початку занять) за графіком проста помітка «бійня». Тому що не один він тут такий крутий з батьком-злочинцем.
У них контингент взагалі так собі, вчителі дихати бояться. А тому замість уроків діти, діти, розбивалися на дві групи і планомірно били один одному пики. Намагалися встановити чіткі границі і свої позиції у контексті якихось майбутніх планів.
Чонгук, він «гнилий» і «розмазня виблядська» насправді. Йому б у найзвичайнісіньку школу, щоб на перервах у їдальні сваритись за можливість купити те саме останнє тістечко, а двічі на рік тремтіти перед черговими екзаменами. Щоб з хлопцями десь у туалеті або, може, старому класі, обговорювати омег і зовсім по-дитячому сміятись над надто дорослими темами.
Тут омеги ділилися на дві чіткі категорії — або треба захищати їх, або себе від них. І Чонгука дратували і ті, і інші. Це круто, коли ти можеш заступитись за крихітного, милого красунчика, так. Але не тоді, коли така можливість трапляється заледве не щогодини, а після довбаної ролі захисника ти у кращому випадку просто харкаєш кров'ю.
Після чергової бійні які до біса уроки? Вони один одного по частинах збирають, курять три підряд, намагаючись заспокоїтись. Діти. Діти? Ні. Пішки на столі чужих партій.
Після школи треба йти в зал і там покірно відігравати роль живої мішені, час від часу для годиться розмахуючи кулаками. Та всім зрозуміло — Чонгук це так, для галочки робив. У нього талант до бійок заходить у критичний мінус, а дурнувата, абсолютно нелогічна у їхньому світі жалість тільки сильніше затягує фантомну мотузку на шиї.
Незграбний, повільний, слабкий. Ганьба, а не син.
Але це той випадок, коли в тебе немає вибору. У батька він такий один, і той кістками ляже, але передасть все родове надбання тільки прямому нащадку.
Хоча сину цього і не треба.
Та то так... Лірика.
У реальності він все ще лежав і думав про кров. Якої у його житті теж критично багато.
Юнгі дивиться вниз, туди, куди не варто було б. До них, таких зараз відірваних від буденності, долітала брудна лайка, крики і бридкий хрускіт. Чонгук знав — так ламаються кістки.
— Знову б'ються.
Не те щоб це потрібно було озвучувати. Риторичний вкид «між іншим».
Юнгі відкинувся назад, витягнув ноги, поліз у кишеню. Дістав зім'яту пачку дорогих цигарок. Легко вибив дві і знову сховав. Підкурював теж сам — затиснув два фільтри зубами, клацнув блискучою, золотою запальничкою.
Чонгук відкинув порожній пакет соку, прийняв цигарку і вони разом випустили туди, у хмари, світлий дим.
Чонгук палити не любив. Зовсім. Але блядська система, блядський батько, блядська звичка. Куди втекти?
Вони разом, ніяк інакше, підсунулися до краю даху і заглянули туди, у сам центр кривавого місива.
У цій школі існувало дві протилежні сторони. Такі різні, але насправді, якщо копнути глибше, до чорта схожі. Діти різних шарів, різних кланів, різних батьків, але з такими схожими долями.
Тут ніхто нікого не перемагав. Темні спортивні костюми мішалися з яскравими, брендовими куртками. Спільна кров на землі, спільні вибиті суглоби.
Ці, які в шматті за сотні баксів, вони жорстокіші. Пиздилися щоразу на смерть, але виживали, виповзали зміями на світло навіть після найжорсткіших сутичок.
Чонгук знову затягнувся відчуваючи, як гіркий тютюн стирає солодкий посмак соку. Гидота.
Може він дурний, але їх шкода так само, як себе. У всіх тут присутніх там, під шкірою, все вибито ще з народження.
Ненависть. Сувора, сліпа ненависть один до одного. Без причини і приводу. Зате, чорт забирай, з конкретними наслідками.
Умовний поділ на клани за матеріальним статусом — дурна відмазка дорослих. Грошей і в тих, і в інших тони, хоч задницю підтирай великим президентським обличчям. Справа в статусності бізнесу. У них, тих, що дракони в офіційних колах, медицина (похвально), освіта (елітно). А у нього, Чонгука, і таких же псів — казино, повії та перегони. Нелегальщина. Ті, перші, які еліта, гроші зливають саме їм, другим, але хто кому щось доведе?
Чонгук от навіть не намагався. Просто дивився, кусаючи губи. Зачепив поглядом тьмяний, сіро-чорний натовп своїх. У дітей, дітей, руки ланцюгами перемотані, і це пиздець насправді.
Шкіряться один одному в лице, плюються, усмішки стирають і кості кришать. Безжалісно, холодно. І навіть приводу ж адекватного немає. Просто давнє протистояння кланів. Але вони всі, насправді ще сліпі щенята, батьків слухають. Сказано жерти — от і жеруться. Могли б дружити — і тут, і там є чудові хлопці. Але про це навіть задумуватись ніхто не сміє.
Найбільша блядь он там, посеред яскравих курточок, світила своїми червоними патлами, хоч очі вирви, посміхалася. Лайново так, що яйця, чесно, стискалися. Чонгук клястись готовий, навіть не дивлячись знав. У нього ця посмішка вже десь під шкірою.
Опустився назад, залишаючи Юнгі одного розглядати наслідки підліткової жорстокості. Ні, точно ні. Сьогодні у це лайно не полізе. І чхати, що батько потім шкуру здере.
Ліг на спину, затягнув дим у свої дитячі легені і знову на підкірках розуму почав творити сценарії. Щоб відчути хоч краплину щастя.
Пиздець, якщо чесно.
— Чому ми з ними постійно сваримось? — Чонгук відкинув руку з цигаркою в бік і скосив очі на друга. Питання риторичне і повторюване на постійній основі.
— Це тяжко назвати сваркою, Гук, — Юнгі задумливо підпер підборіддя долонею і повернувся, теж відмовляючись розглядати весь цей треш. — Але відповісти не можу. Сам не знаю.
***
— Ти де вчора був, придурок?
Чонгук не ображався. Друг у нього чудовий, хіба гоструватий на язик, але то не страшно. Стояв, давив криву посмішку і мружився припухлим оком. Вчора йому добряче дісталось. Але хоча б на ногах, а це у певному сенсі успіх.
— На даху, де ж ще, — Чонгук поправив рюкзак і скосив очі на ворота школи. Ще надто рано, щоб дракони з'явились, але йому справді не хотілося б цей момент прогледіти. Щоб встигнути втекти. І нехай назвуть боягузом — чхати. Життя дорожче. Здоров'я, зрештою, теж.
Хоча...
— Вчора такий треш творився, — Юнгі гучно хруснув зовсім стертими кісточками на долонях і навіть не скривився. Потягнувся за вухо, де вічною білизною поміж темних пасм ховалася цигарка. Клацнув запальничкою. — Чонгук, тобі треба починати щось робити. Батько не буде довго чекати, ти ж знаєш, — альфа втягнув дим, стискаючи вщент розбиті губи, а Чонгук важко зітхнув, неохоче киваючи.
— Я на наступну піду, — бійню. — Зараз ще ребро тягне.
О так, ребро. Яке саме собою зажило, тому що їбав у рот його батько якихось там лікарів. На худій грудній клітці все ще жовтіли залишки синців, та дихати було легше вже давно. Про це батькові не варто знати.
— Твоє ребро навряд чи хвилює хоч когось, — резонно підмітив Юнгі, вказуючи затиснутою між пальцями цигаркою прямо на нього. — Окрім тебе самого.
І знову в яблучко. Тому що так, батько на схожі заяви тільки посміється і відправить у зал, обов'язково наказавши кілька додаткових разів пройтися по травмованому місцю. Для закріплення досвіду, так би мовити.
— Та ти ж альфа, боже. За всіма існуючими канонами маєш бути сильним і всяке таке. Зроби вже щось з тим дебілом.
Чонгук знову важко зітхнув, розпушуючи носком кеда тухлу землю. Він альфа, так. Але крім хіба що члена побільше нічим від омег не відрізнявся. Ні сили, ні витривалості, ні навіть достойного розуму. Тільки вміння складати абсолютно тупі, безтолкові історії в голові, гублячись на хвилини у фантазіях.
— Ми не чіпаємо омег, — це, схоже, єдина відмазка. Тому що правда — пси ніколи не чіпають омег. Ні чужих, ні тим більше своїх.
Юнгі на це тільки тихо пирхнув і видихнув дим прямо другу в обличчя.
— Тобі свої рожеві окуляри час розтоптати, придурок, — беззлобно пробубнів. — Він тебе з лайном мішає, а ти такий «ні, ні, Кім блядський Техьон — тендітний омежка». Час розкрити оченята на реальність, Гук-а. Він гандон, єдиний син дракона і кінчений виблядок. А статева приналежність тут ні до чого. У майбутньому, Гук, ти будеш главою всього клану. А він, разом із якимось замороченим дауном, у главі свого, — Юнгі перервався на ще одну затяжку, а Чонгук яскраво уявив на своєму переніссі великі, рожеві окуляри. І мріяв, щоб вони у шкіру вросли. Намертво. Його, як кошенятка, пхали носом у реальність, а він той самий ніс відвертав якомога далі попри чіпкі пальці у пухнастій холці.
Він не тупий, окей? Навіть можна було б сказати, що досить тямущий на свої чотирнадцять, а тому ситуацію розумів. Але як же ж хотілося, щоб булочки з шоколадом, баскетбольний м'яч і теплі, татові обійми...
Це так несправедливо. Вони ж діти, довбанні підлітки. Могли б жити собі у мирі та злагоді, потім ще навоюються. Але то нікого не хвилювало. Прописні істини вдовбували у голову з дитинства.
«Чонгук, дракони — вороги. Якщо зараз себе не поставиш, то потім гірше буде»
«За Кім Техьоном особливо дивись»
«Тебе мають боятись»
— Ти ж не хочеш, щоб якась шлюха через років так десять на всі сторони розказувала, як об он того главу Чонів ноги витирала?
Не хотів, звичайно ні. Але ще більше не хотів, щоб главою клана Чон став один Чон Чонгук. Тому що не його це, добре? То всякі Юнгі на таку роль підходять. Або навіть Кім Техьон. Чхати, що омега.
Тільки не Чонгук. Не він.
— На наступній я буду, — кинув зовсім тихо, зовсім розгублено. Юнгі насупився, відкинув недопалок подалі, прямо у густі кущі.
— Ти повинен це прийняти. Іншого виходу немає, знаєш же ж. Мені теж не подобається. Блювати тягне кожен раз. Але треба. І я завжди готовий допомогти, — Мін акуратно ляснув друга по плечу. — Тільки ти цієї допомоги не хочеш.
***
По порожньому залу рознісся глухий стук тіла об жорсткий мат. Його супроводжував тихий, вимучений стогін і хрипка лайка.
— Давай, Гук, ну давай, — Юнгі простягнув йому руку, швидко кліпаючи. Чоло заливало потом і насуплені брови вже точно були мокрими. Чонгук щось нерозбірливо пробуркотів, але долоню прийняв. Не піднявся. Криво сів, схопився за бік, і таким він у цей момент виглядав жалюгідним, що в Юнгі у грудях смикнулося щось тепле.
Вибору не було. Якщо не битиме він — за це з потрійною силою візьмуться дракони або, що гірше, власний батько малого. А після такого одним тріснутим ребром не відмажеться.
Юнгі у свої шістнадцять бачив, здається, краще дорослих. Або просто хотів розгледіти цього поки ще до чорта світлого хлопчика. І йому було відверто огидно від думки, що це світло доведеться бруднити. Зараз прямо тут, на старих матах, ще зовсім юна мрія з величезними, блискучими очима. Такими нереальними на фоні дитячого обличчя. Надто глибокими.
Юнгі хотілося сховати малого подалі від світу, вберегти та захистити. Проблема була тільки одна, але така дохріна вагома. Чонгук — єдиний син глави клану, альфа, якому пророчили надто велику відповідальність. А Чон Чойон від свого не відмовиться.
Тому залишалося тільки лупити його (не надто сильно) і намагатись хоч трохи привідкрити очі, хоч трохи приспустити такі великі, з товстезними лінзами, окуляри.
— Я не можу, — відрізав Чонгук, підіймаючись. Розмотав мокрі від поту бинти, розімнув долоні. Юнгі зітхнув.
— Тобі доведеться, малий. Доведеться, інакше... — він прибрав волосся з обличчя і глянув на згорблену спину.
— Ти ж розумієш, що я слабкий? — майже нечутним шепотом. Юнгі відкрив рот, щоб у черговий раз заперечити, але так і не заговорив. Мовчав, коли вологі кучері стрибнули у повітрі, варто було Чонгуку повернутись. Мовчав, коли дивився у його такі великі очі. Там тремтів біль, намішаний з червоними капілярами, найглибша скорбота.
— Не можу... — Чонгук шепотів, але Юнгі то чулося найгучнішим криком. Малий опустився на мат, сховав лице, торкаючись чолом затертої шкіри. Здавався. Чи здався вже давно?
Юнгі дивився. Навіть не кліпав. Оглянув вузькі, тремтячі плечі. Зважував.
— Ще раз, — вийшло дещо грубо, але ціль виправдовує способи, так?
Чонгук застогнав і не піднявся.
— Ще раз, — зцідив крізь зуби, різко схопив за волосся і потягнув вгору. Малий не противився, покірно встав, тільки збито, обривчасто дихав, ніби пробіг чортовий марафон.
Не пробіг, ні. Застиг десь на початку і вже здавався. А Юнгі не міг цього дозволити.
— Давай, — поштовх у плече. — Покажи, що насправді Кім Техьону доведеться з тобою рахуватись, — ще один. — Що він не зможе топтати тебе, — і ще. — Слабкий омега, лайнова шлюха чужого клану, так, Гук? — і ще.
Чонгук відійшов.
— Давай, малий! Давай... — Юнгі схопив його за комір і притягнув до себе. — Бий мене, придурок. Навчись. Покажи, чого ти вартий. Будь ласка...
Руки відпустили тканину і безсильно спали вниз.
— Не залишай мене з цим лайном наодинці.
Це було егоїстично. Егоїстично просити людину стати зовсім іншою заради... Дружби? Підтримки?
Ні, Чонгук так не вважав. Юнгі просто реально дивився на речі. Їм у майбутньому ще спини один одному прикривати, стояти плечем до плеча проти всього світу.
— Я не знаю, що мені робити, хьон.
Мін косо посміхнувся і ласкаво скуйовдив неслухняні кучері.
— У тобі це є, Гук. Завжди було. Пам'ятаєш, як ти в дитинстві надер зад Хенсоку? Пам'ятаєш, так?
Звичайно пам'ятав. Тільки повторяти більше не хоче. Тому що перед очима все ще блукали власні дитячі долоні, залиті кров'ю. Кров'ю такої ж дитини, хлопчика, альфи, який причепився до Чіміна. І нічого такого ж не зробив, але Чонгуку було всього шість, а Чімін плакав.
Батько завжди говорив, що своїх омег треба захищати. А Чімін брат. От Чонгук і захищав. Та так, що більше Хенсока ніколи не бачив.
— Я знаю, що тебе накриває. І це погано через два моменти, — Юнгі випрямився і зазирнув прямо у вічі. — По-перше, я не знаю, як тебе зупинити навіть зараз і боюсь уявити, що буде, коли ти реально виростеш.
Альфа взяв з лавки рушник, закинув на шию. Зупинився біля дверей.
— А по-друге, Гук, вмикатись треба до того, як зроблять боляче комусь близькому. Тому що колись ти можеш не встигнути, — і Юнгі сховався за дверима, залишаючи Чона наодинці.
Чонгук опустився на мат. Прикрив очі і розгублено потер татуювання на шкірі. Клеймо, від якого не втекти.