Chapter Text
Велика Британія, 1997 рік
Вечір. На вулиці сніжіть. У невеликому маєтку Джостерів, який знаходиться в Британії, чути веселий дитячий сміх. Маленька золотоволоса дівчинка близько п'яти років зі сміхом тікала від двох чоловіків. За ними велика собака, яка мала замість передньої лапи протез.
- Дядечку Полнареффе, дядечку Какьоіне, ви мене не наздоженете. Я маю чудодійну силу — супершвидкість. Іґґі, вірний друже, допоможе мені перемогти цих лиходіїв. - крикнула дівчинка.
- Чув Какьоіне, вона справді має силу, я вже не можу її наздогнати. Такими темпами ми будемо просити допомогу у Джотаро. - сповільнившись, сказав Полнарефф.
- Знай, що ти просто вже застарий, аби наздогнати її. - усміхнувся Какйоін — Нам просто необхідно перемогти можутьню ДжоДжо, а тоді ми можемо завоюємо весь світ.
- Ні, - крикнула Джолін, - я вам цього не дозволю. Іґґі, допомогай.
- Гав-гав.
Іґґі запригнув на Полнареффа та із задоволенням почав жувати волосся паралельно псуючи повітря навколо.
- О, ні. Іґґі, ти знову за своє. Скільки тобі треба казати? Годі жерти моє волосся. Та й ще і повітря зіпсував. Іґґі... А-а-а...
Полнарефф намагався як і в старі часи відбитися від пса. Якоін дивився на друга з приреченим обличчям.
- Ха-ха-ха, Лихого лицаря ми здолали. Лишилося здолати мумію.
- Чудово. Я мумія. Треба буде обговорити цей момент з твоїм татом. .хай вигадає краще ім'я.
- Ора-ора-ора-ора. - і Джолін намагалася атакувати, але їй не вдалося цього зробити. Вона підняла очі та побачила в кого врізалася. Це був Джотаро. Він суворо поглянув на всіх.
- Що тут відбувається?
Джотаро Куджо сидів у своєму кабінеті в родинному маєтку та заповнював папери. Тільки він завершив свою роботу, яка була пов'язана з дослідженнями дна океану, він поглянув на стіл. На столі стояли декілька рамок із фотографіями з усіма періодами його життя. На першому фото їхня подорож по Єгипту та порятунок його матері. Саме там він навчився контролювати свої емоції та нарешті подорослішати. На другому — його знайомство із дружиною. Вони тоді навчалися в університеті на різних факультетах. Студентські роки все були щось давно. На третьому — маленька, щойно народжена Джолін. Це фото було постійно з ним поруч, талісман свого роду. Усі важливі рішення він прийняв дивлячись на фото донечки.
Переглядаючи фото, він дістав із потаємної поліці щоденник та почав його заповнювати. “Рано чи пізно вони знадобляться. Краще, щоб взагалі не були вони потрібними”: думав Джотаро.
Йому вдалося зробити кілька записів поки не відчути голосу, який лунали десь неподалік. “Знову Джолін змушує гратися Полнареффа та Какьоїна у рицарів та лиходіїв. Треба йти на поміч”.
Не встиг він вийти,як на нього налетіла його донька. Тут він вирішив налякати їх усім своїм похмурим виглядом, хоча чудових розумів одна посмішка Джолін і він розтане.
- Татку, - мило посміхнулася дівчинка, - я тут перемагаю лихого лицаря та мумію.
- Мумію!?
- Так, - відповів Какйоін, - і я хочу поговорити про це...
- Вигадати тобі нове лиходійське ім'я. - посміхався з друга Куджо. - Що моя принцеса потрібна допомога у боротьбі? - звернувся він до доньки.
- Так. Викликай свою чарівну силу. Лише так ми можемо перемогти його.
- Джотаро! - всі почули виснажений голос Полнарефа, - ти ж не використовуєш свою Стар Платинум, чи не так? Ми ж наче друзі. Ти просто вб'єш нас ним.
- Ні звичайно. Але... — він посадив Джолін на плечі — я можу стати вірним конем для принцеси-воїтельки.
- Так ми точно станемо непереможними.
- Все ми здаємося. - в один голос крикнули “противники” - принцеса Джолін перемогла нас. Ми не можемо боротися проти неї.
- Урааа! Татку, у нас успішно. - вона почала обіймати Куджо, як тільки він почав її спускати - Іґґі, йди сюди.
Пес щасливо підбіг до свого пана, залишивши Полнареффа з зім'ятим волоссям та підряпаним обличчям. З кухні линув жіночий голос.
- Джолін, час вечеряти та спати.
- Але я не хочу. - капризно сказала дівчинка та тупцяла ніжками.
- Тоді дідусь Джостер не прийде на Різдво.
- Добре, я тоді побігла. Дядечку Какьоін, дядечку Полнареффе, таточку гарного вам сну.
- На добраніч, принцесо. - промовили вони всі.
- Вона в тебе диво. Друже, я тобі заздрю — промовив Полнарефф.
- Ооо, давай вона погостює в Парижі тижні. Тоді я побачу, що ти скажеш потім. - посміявся Какьоін.
- Какьоін знає, що каже. Поки ми досліджували територію моря, недалеко від його дому, вона стільки проблем наробила...
- Ну, ремонт мені вже давно потрібно було робити.
- Так, вона пришвидшила процес і просто спалила тобі кухню. – сказав Джотаро. - Добре, давайте тут приберемо у Абдула та діда є важлива інформація для нас.
Троє друзів почали вибирати всіх знарядь ігор з найменшою ДжоДжо. Полнарефф різко зупинився.
- Можна запитати, Джотаро?
- Так, Полнарефе.
- Це випадковість чи ти спеціально підбирав ім'я, щоб скоротити його до ДжоДжо?
- Хай це буде жартом нашої сім'ї. - таємниче усміхнувся Джотаро.
- Ага, і все майбутнє покоління цієї сім'ї матимуть лише одну спільну рису... - раптом замовк Какьоін — а ні, дві. Я забув про батьків у своїй зірці.
- Ти знаєш, чому така терміновість?
- Ні.
Минуло близького року. Друзі встигли повністю прибратися та більшеряти. Вони вже сиділи у великому вітальному та пили чай. Бесідою вони вбивали час, який у них був.
- Гей, хлопці. Ми так давно знайомі, а ви досі не розповіли як познайомилися? Я хотів би почути цю історію. - попросив француз.
- Та, нічого особливого. - відповів Какйоін. - Я теж був під впливом Діо. Зустрівся з ним під час відпустки з батьками. Після подорожі переїхали до міста, в якому жив Джотаро. І мав на меті вбити його.
- Так. Але в результаті він став першим хто поранив мене під час бійки. Досі цікаво як ти це зробив.
- Просто. Я малював поблизу.
- Ти поранив Джотаро через картину — здивувався Жан-П'єр — Хоч це пояснює те, що ти його поранив та вижив. - тут він поглянув на здивованого Куджо — Ого, та ти справді не знав. Я вперше бачу таке спантелічне обличчя.
Глум так би і продовжувався, але почувся стукіт у двері.
- Це схоже дід.
І справді. До кімнати зайшов вже 77-річний чоловік. Він уже пережив кілька операцій та інсульт, але виглядав досить молодо та бадьоро. Разом з ним зайшов Абдул, який за ці роки зовсім не змінився, бо саме до нього за своїми ласощами підбіг Іґґі.
- Ти думаєш, що у мене з собою жуйка зі смаком кави, Іґґі? Ти правильно думаєш. Ось тримай. - він дав песику з кишеної упаковки жуйок — Але не тікай далеко, справа стосується і тебе, як володаря стенда.
У відповідь він почув не зрозуміле буркотіння. Він підійшов ближче, аби привітатися зі своїми старими друзями.
- Какьоіне, Полнареффе, Джотаро. Радий вас бачити.
- Ми тебе теж раді бачити.
- Дай тебе обійняти друже! - з радістю підскочив Жан-П'єр і підійшов обійняти Абдула, - Як твоя справа, процвітає?
- Дякую! Все город. Думаю відкрити філії по Європі.
- Тоді починай з Франції, тоді я зможу тобі допомогти.
- Я подумаю над цим.
- А про мене старого можна забути? - награно засмутився Джозеф.
- Ні, діду. Я за тобою скучив. Та не тільки я.
- Тут Джотаро правий, міс Джостер, - промовив Полнарефф — ми ледве відволікти маленьку мадмуазель від питань про вас. До речі ,ви маєте гарний вигляд. Наче помолоділи від крайньої зустрічі.
- Ой, дякую! Німецькі розробки досить успішно застосовуються у фонді Спідваґоні. Мій старий друг, з яким я познайомилися це під час Другої Світової. Цей старий Штрохайм вижив та непогано знову мене поремонтував.
- То ваш протез...
- Саме так, Какьоіне. Мій протез це його робота. Ех, були часи. Бітви тоді були не на стендах, а на внутрішній силі, яка контролюється на диханні - Хамоні. Мене навчила моя мати, хоча тоді я не знав, що то вона. Під час навчання і познайомився із Сюзі. Битва не з простих, я втратив свого друга Цезаря. Все, що від нього лишилося, - показав він на стрічку, яка була за браслет, - це стрічка, яку він носив як пов'язку. (Тим часом авторка: “Вона носила квіти у волоссі...” ммм, піду Бумбокс слухаю) Зараз Рудольф Штрохайм знаходиться в США на відпочинку, він також переправляється через 10 років після Другої світової війни, щоб минуло трохи часу. Але там він продовжує та продовжує дослідження та співпрацює з фондом Спігвагона. Він такими темпами стане роботом.
- Якщо вже не став, пане. - промовив Абдул. - Що ж, а тепер чому ми тут зібралися? Пам'ятаєте лук та стріли, про який знайшов у князя Діо, Джотаро?
- Так. - відповіли всі одночасно.
- Це добре, їх виявилося більше, ніж ми думали. І вони розкидані по всьому світу.
- Це не дуже добрі новини. - розмірковував Полнарефф. - Крім того, якщо ми розділимося, ми не зможемо охопити всю планету і швидко знайти їх.
- Саме тому ми маємо знайти нашого противника, який здатний бачити майбутнє. - поділився своїм планом Джозеф.
- Це не буде важко, - відповів Джотаро. - На днях, до мене в асистенти попросився один хлопець. Він з самого початку виявився дивним. Я помітив, що при собі він тримає щось дуже схоже на комікс. Я пригадую нашу місію в Єгипті. І мені здається, що він і є уособленням бога Тот.
- Якщо це так, Джотаро, - відповів йому Абдул, - ти маєш з ним поговорити та переконатися перейти на нашу сторону. Його вміння бачити майбутнє може стати нам у пригоді. Таким чином, ми не тільки будемо досліджувати стріли, але й зосередимося на наступних Діо.
- Я хочу це зробити якнайшвидше. Не хочу, щоб Джолін брала участь у цьому.
- Я сподіваюсь все буде добре, - намагався заспокоїти Куджо Какьоін. - З чим ми тільки не справилися. Я не думаю, що наступні будуть сильнішими за самого Діо. Але і не тверджу це. Стенди у кожному індивідуальні. І було б не погано мати ще трохи союзників.
- До речі, про можливих союзників. - нарешті у бесіді втрутився старий Джостер. - Я маю в дечому зізнатися...
Це були кілька найважливіших годин у його житті. Вічно спокійний Джотаро не міг стримати свого гніву, що втрутитися довелося дружині Куджо.
- Я не знаю, що тут відбувається. Але можна тихіше, я ледве ДжоДжо змогла вкласти спати.
- Люба, ти б знала, які тут пристрасті щойно були. - пояснював тривалість Полнарефф. - Мені зараз цікаво, як відреагує бідна мадам Сюзі? А її темперамет? Вона здається італійка? Місьє Джозеф, вас не врятує навіть стенд.
- Що має зробити пані Сюзі?
- Як мінімум вбити старого. Перед цим відрізати його яйця. - голос Джотаро все ще був розлючений, попри його спокійний вид, але він продовжив. - Виявляється десь у Японії, я маю дядька. Дід завів собі позашлюбну дитину, бо переймався, що я залишуся без стенда. Моєму “дядьку” має бути зараз 14 років.
- Ого, це справді новина. Я ще шокована, що ви живі, пане Джостере.
- А що зробив дідусь? - неочікувано полинув голос Джолін.
Всі повернулися до неї. Дівчинка кліпала зеленими оченятами, поки не побігла до Джозефа.
- Дідуню, ти зробив щось погане і Санта не принесе тобі дарунок?
- Так. цьому році Санта залишити мене без подарунка. - він підняв її на руки та хотів віднести до її кімнати — Ходімо, я вкладу тебе спати, а то і тебе помістити до списку неслухів.
- Ні, діду. ДжоДжо вкладу я. А ти як неслухняна дитина будеш думати, як поясниш без бабуні.
Джотаро забрав доньку і пішов до її кімнати. Напевно, єдине, що було спільного у нього зі своїм дідом, так це безмежна любов до своєї бабусі. Вклавши доньку в ліжко, Куджо хотів взяти книгу, аби прочитати казку. У Джолін було своє бачення.
- Татку?
- Так.
- А твоя сила називається стендом?
- А чому ти питаєш? - Джотаро відчував, що сильно стурбований, щось тут було не так.
- Ти знаєш, що так не чесно. Ти сам так казав. Не відповідати питанням на питання.
- Так, це називають стендом. А тепер ти.
Чому ти про це питаєш?
- Хотіла знати чи зможу я мати таке саме?
- Ну, ми побачимо це коли підорослішаєш. Свій я отримав будучи дорослим. Проте є випадки, коли хтось використовував свій стенд будучи дитиною, як Полнарефф.
- Це так довго та і зараз я нічого не відчуваю.
- Це так здаватиметься. - заспокоїв свою донечку ДжоДжо старший.- Ти й не помітиш, як швидко мій час і ти виконавш свій стенд. А тепер я тобі почитаю.
- Добре. Мама вже прочитала казку. Тому я вже спатиму. На добраніч, татку.
- Гаразд, на добраніч, люба. - поцілувавши у щоку дівчинку та вимкнувши світло, Джотаро покинув кімнату. Зупинившись на мить він тихо промовив — Ти вже дорослішаєш, Джолін.
Він повернувся до вітальні, де гармидер трохи згас. І було чути голос Муххамеда.
- Це ще не все. -можливість Абдул. - Ми ще маємо шукати сина Діо або Джонатана. Це трохи заплутано, але тут нам допоможе тест ДНК. Це дуже важко враховуючи, що тоді трапилося з тілом вашого діда, пане Джостер. Хлопець, років 12. Живе в Італії. Це все поки, що я наразі маю.
- Добре. - узгодів Полнареф. - Я шукаю його.
- Не одразу. - перервав їх Джотаро. - Через кілька років, хай трохи підростуть. Зараз вони ще діти. Тоді я познайомлюся з дядьком. А з тобою Полнарефе, я погоджусь. Шукаеш краще ти. Ти вмієш зачаровувати людей.
- Тільки не кажи, що ти під моїми чарами?- підморгнув хлопець.
- Ні, не сподівайся.
- Будь ласка, тільки не вбий дитину. - попросила пані Куджо у свого чоловіка. - Хлопець не винний, у всьому цьому.
- Не переймайся, не вб'ю. Але, дід, ти розповіси бабуні свої пристрасні пригоди в Японії.
- Добре, розповім. Я сподіваюсь дожити до знайомства із сином.
- Ти його і не знаєш???
- Так це не скоро закінчитися — міркував Какьоін. - Іґґі, якщо ти вже закінчив з жуйкою, піди подивися на Джолін, а то вони її знову розбудять.
- Гав?
- Так, з мене борг. Знаєш, після народження Джолін ти більше схожий на домашню пісню, ніж під час нашого знайомства.
- Гав.
Іґґі поглянув на Джостарів та подумки погодився: “Не вистачало, щоб вони її розбудили .З усієї сімейки вона та пані Куджо нормальні. Але Джолін моя улюблена”. Та побіг до кімнати маленької ДжоДжо.
Ця ніч була довгою для всіх дорослих.